— Щодо мене, — сказав Куенте-великий, — то я віддаю перевагу уже спеченому хлібові.
Старші Сешар не спав цілу ніч, міркуючи, як йому вчинити. «Якщо я заплачу Давідові борги, він вийде на волю, а тоді яка йому буде потреба ділити зі мною прибутки? Він добре розуміє, що я обшахрував його, втягши тоді в ділову спілку зі мною. Обпікшись раз, він не захоче обпектись удруге. Отож мені вигідніше тримати його в тюрмі... у безвиході».
Куенте надто добре знали старого Сешара і розуміли, що в полюванні на Давіда він буде з ними заодно. Власне, усі троє міркували так: «Щоб заснувати комерційну спілку для запровадження у виробництво таємничого винаходу, необхідно провести низку досліджень, а щоб провести дослідження, треба визволити Давіда Сешара. Але Давід, опинившись на волі, вислизне від нас». Крім того, кожен мав іще якусь задню думку. Пті-Кло міркував: «Ось одружуся і тоді плювати я хотів на Куенте. Але поки що треба їм догоджати». Куенте-великий думав: «Ліпше я триматиму Давіда під замком і буду хазяїном становища». Старий Сешар твердив собі: «Заплачу я борги сина, а він мені подякує та й по всьому!» Тим часом Єва, незважаючи на доскіпливі розпитування старого виноградаря, незважаючи на погрози вигнати її з дому, не хотіла ні відкрити свекрові притулок свого чоловіка, ні навіть влаштувати їм де-небудь зустріч. Вона не була певна, що вдруге пощастить так добре заховати Давіда, як тепер, і вперто відповідала старому: «Виручіть сина і про все довідаєтесь». Ніхто з чотирьох зацікавлених осіб, що зібралися тут мовби за накритим столом, не наважувався доторкнутись до страв, так усі боялися, що його випередять; і всі тільки стежили за суперниками, остерігаючись один одного.
Через кілька днів по зникненні Давіда Пті-Кло навідав Куенте-великого на його фабриці.
— Я зробив усе від мене залежне, — сказав він йому. — Давід добровільно запроторив себе до якоїсь невідомої нам в’язниці і там спокійно вдосконалює свій винахід. Якщо ви й не досягли мети, я в тому не винен. Виконуйте свою обіцянку.
— Залюбки, коли ми доб’ємося успіху, — відповів Куенте-великий. — Сешар-батько ось уже кілька днів, як тиняється тут. Він заходив до нас, цікавився виробництвом паперу. Старий скнара пронюхав про синове відкриття і хоче мати з нього зиск. Отож є надія заснувати спілку. Ви повірений батька і сина...
— І святого духа, що віддасть їх у наші руки, — докинув Пті-Кло з посмішкою.
— Авжеж, — відповів Куенте. — Посадіть Давіда до в’язниці або віддайте його в наші руки, домігшися, щоб він підписав зобов’язання про утворення комерційної спілки з нашою участю, і ви одружитеся з мадмуазель де Ляе.
— Це ваш ультиматум? — запитав Пті-Кло.
— Yes[178], — сказав Куенте, — якщо ми вже говоримо з вами по-іноземному.
— Так послухайте, що я скажу вам чистісінькою французькою мовою, — сухо кинув Пті-Кло.
— Ну що ж! Послухаємо, — мовив Куенте із зацікавленим виразом.
— Відрекомендуйте мене завтра ж пані де Сенонш, добийтеся для мене якогось відчутного результату, одне слово, здійсніть свою обіцянку, або я сам заплачу Давідові борги, продавши свою контору, й увійду з ним до паю. Я не бажаю пошитися в дурні. Ви розмовляли зі мною навпростець, і я теж буду з вами відвертий. Я виконав свої зобов’язання, тепер викопуйте ви. Ви маєте все, я — нічого. Якщо ви не підтвердите слова ділом, я теж зумію зіграти з вами лихий жарт.
Куенте-великий надів капелюха, взяв парасольку, прибрав властивого йому єзуїтського виразу і вийшов, запропонувавши Пті-Кло йти за ним.
— Зараз ви пересвідчитеся, любий друже, протоптав я для вас стежечку чи ні... — сказав фабрикант стряпчому.
Своїм лукавим і тонким розумом фабрикант миттю збагнув усю небезпеку становища; з такими людьми, як Пті-Кло, слід було грати у відкриту гру. Втім, він уже якось, про всяк випадок і для очистки совісті, прошепотів кілька слів на вухо колишньому генеральному консулові, вдавши, ніби його вельми турбує добробут мадмуазель де Ляе.
— У мене є дещо на прикметі для Франсуази. Адже з тридцятьма тисячами франків посагу, — додав він, посміхнувшись, — як на нинішні часи, дівчині не слід надто вередувати.
— Ми ще повернемося до цієї розмови, — відповів Франсіс дю Отуа. — Після від’їзду пані де Баржетон становище пані де Сенонш круто змінилося, і ми маємо надію видати Франсуазу за дворянина — якого-небудь підстаркуватого поміщика.