«Мене більше не люблять, — думав Люсьєн. — Значить, і рідня — а не тільки світ — любить лише тих, хто домігся успіху». Минув тільки день, як поет повернувся додому, а він уже. намагаючись пояснити собі, чому мати й сестра ставляться до нього з очевидною недовірою, віддався якщо й не ворожим, то все ж таки гірким роздумам. Він міряв це патріархальне провінційне життя паризькою міркою, забуваючи, що через нього ж таки ця терпляча й порядна родина скотилася до такого убозтва. «Вони міщани, вони не можуть мене зрозуміти», — казав собі Люсьєн, подумки відокремлюючи себе від сестри, матері та Давіда, яких він більше не міг збити з пуття ні винятковістю своїх обдарувань. ні обіцянками.
Єва й пані Шардон з притаманною їм проникливістю, що загострилася під ударами стількох нещасть, вгадували пайпотаємніші думки Люсьєна, вони відчували, що він осуджує їх, що він од них оддаляється. «Як змінив його Париж!» — казали вони в розмовах між собою. Власне, вони пожинали плоди його себелюбства, яке самі ж таки й виплекали. І з того боку, і з того ця закваска мала зашумувати, і вона зашумувала, а надто в Люсьєна, хоч тепер він і почував себе винним. Що ж до Єви, то вона була з тих сестер, які ладні сказати провинному братові: «Прости мені твої гріхи...» Коли душі поєднуються в такій досконалій гармонії, як це було на світанку життя між Євою та Люсьєном, усяка рана, завдана цьому ідеальному союзу почуттів, — смертельна. Якщо душогуби здатні помиритись навіть після того, як поб’ються на ножах, то ті, хто любить одне одного, навіки розлучаються через один погляд, через одне слово. У спогадах про нічим не затьмарене єднання сердець і криється таємниця розривів, часто непоясненних. Можна жити з недовірою в серці, якщо минуле не являє картину чистого й незахмареного почуття; але для двох істот, раніше поєднаних у глибокій душевній злагоді, спільне життя стає нестерпним, коли кожне слово, кожен погляд вимагають обережності. Тому великі поети примушують помирати своїх Поля та Віржінію[179] ще в ранній юності. Чи ви можете уявити собі Поля й Віржінію у сварці?.. Відзначимо, — і це робить честь Єві та Люсьєнові, — що матеріальні інтереси, які зазнали такої шкоди, не роз’ятрювали їхніх ран. І в бездоганної сестри, і в провинного брата усе засновувалось на почуттях; отож найменше непорозуміння, будь-яка дрібна сутичка, нова помилка з боку Люсьєна могли уже навіки роз’єднати їх або призвести до однієї з тих сварок, що непоправно розколюють родину. З грішми все якось залагоджується, але почуття невблаганні.
Наступного дня Люсьєн отримав номер ангулемської газети і зблід від утіхи, побачивши, що його особі присвячено одну з передовиць тієї достойної газетки, схожої на провінційні академії, котрі, за висловом Вольтера, як ото добре вихована дівиця, ніколи не дають приводу для розмов про себе.
«Хай Франш-Конте пишається тим, що він дав життя Вікторові Гюго, Шарлю Нодьє та Кюв’є; Бретань — Шатобріанові та Ламенне; Нормандія — Казимірові Делавіню; Турень — авторові «Елоа»[180]. Віднині Ангумуа, де вже за Людовіка XIII проживав, будучи нашим співвітчизником, знаменитий Гез[181], більше відомий під прізвищем де Бальзака, не доведеться заздрити ні тим провінціям, ні Лімузену, де народився Дюпюїтрен[182], ні Оверні — батьківщині Монлозьє[183], ні Бордо, якому випало щастя бачити народження стількох великих людей! Тепер і ми маємо свого поета! Автор прекрасних сонетів під назвою «Стокротки» поєднав славу віршотворця зі славою прозаїка, бо це йому ми завдячуємо знаменитий роман «Лучник Карла IX». З часом наші онуки пишатимуться своїм земляком Люсьєном Шардоном, суперником Петрарки!!! (У тогочасних провінційних газетах знаки оклику скидались на hurra[184], якими публіка вітає speech[185] на meeting[186] у Англії). Здобувши в Парижі блискучу славу, наш юний поет, проте, згадав, що дім де Баржетонів був колискою його тріумфу, що ангулемська аристократія перша аплодувала його поезіям, що дружина графа дю Шатле, префекта нашого департаменту, заохочувала його перші кроки на ниві служіння Музам, і ось він знову серед нас!.. Усе передмістя Умо схвилювалося, коли вчора з’явився наш Люсьєн де Рюбампре. Звістка про його повернення повсюди викликала найжвавіший інтерес, і, звичайно, Ангулем не дозволить Умо випередити себе в ушануванні, що, як кажуть, чекає на того, хто так славно представляв наше місто у паризькій пресі та в літературі. Люсьєн — поет католиків і роялістів — кинув виклик шаленству партій; кажуть, він повернувся в рідні краї відпочити від нещадної боротьби, яка виснажила б і атлета, а вони ж люди куди витриваліші, ніж натури, схильні до замріяності та поетичного світосприймання.
179