— І уяви собі, ніхто тут і знаку не дав, що йому відомо про твій приїзд, — вів далі Пті-Кло, вдаючи глибоке обурення. — Коли я виявив цю загальну байдужість, мені спало на думку розворушити наш сонний закутень. Я написав статтю, яку ти прочитав...
— Невже справді ти? — вигукнув Люсьєн.
— Авжеж я!.. І ось тепер Ангулем і Умо сперечаються за право на тебе. Я зібрав молодь, твоїх односумів по колежу, й учора ми проспівали тобі серенаду; ну, а почавши, ми захопились і вирішили скинутися на святковий обід. «Хай Давід змушений переховуватися, зате Люсьєна ми увінчаємо лаврами!» — сказав я собі. Більше того, — провадив Пті-Кло, — я мав розмову з графинею дю Шатле і дав їй зрозуміти, що в своїх же інтересах вона повинна врятувати Давіда — вона може, вона зобов’язана визволити його! Якщо Давід справді зробив відкриття, про яке він мені казав, то уряд не розориться, надавши йому підтримку. А яка честь для префекта стати мовби причетним до важливого для країни винаходу, зробивши протекцію винахідникові! Він прославився б як освічений урядовець!.. Твоя сестра налякана нашою судовою перепалкою. А вона ж іще по-справжньому й не нюхала пороху... Війна в суді обходиться не менш дорого, ніж на полях битви. Але Давід утримав позиції, він хазяїн свого відкриття. Його не можуть заарештувати і не заарештують!
— Дякую, друже, я бачу, що можу довірити тобі свій задум, і ти мені допоможеш здійснити його. — Пті-Кло втупив погляд у Люсьєна, і його схожий на штопор ніс прибрав форму знака питання. — Я хочу врятувати Давіда, — сказав Люсьєн із підкресленою значущістю. — Я винен у його нещастях, і я все залагоджу... Я маю вплив на Луїзу...
— Яку Луїзу?
— На графиню дю Шатле!.. — Пті-Кло зробив невиразний порух. — Я маю на неї більший вплив, ніж вона думає, — провадив Люсьєн. — Але, мій друже, хоч я й можу вплинути на тих, хто тут у вас при владі, в мене немає фрака...
Пті-Кло знову зробив невиразний порух, ніби хотів запропонувати свій гаманець.
— Дякую, друже, — сказав Люсьєн, потиснувши Пті-Кло руку. — Днів через десять я відвідаю префектову дружину й поверну візит тобі.
І вони розлучилися, обмінявшись міцним потиском рук.
«А він і справді поет, — сказав собі Пті-Кло. — Адже він божевільний».
«Правильно таки кажуть, — думав Люсьєн, ідучи до сестри. — Твої справжні друзі — тільки друзі зі шкільної лави».
— Люсьєне, що там тобі обіцяв Пті-Кло? — запитала Єва. — Ти розмовляв з ним аж надто по-приятельському! Стережися його!
— Його? — вигукнув Люсьєн. — Послухай-но, Єво, — провадив він, ніби скоряючись якійсь думці, що тільки-но промайнула в нього, — ти втратила віру в мене, ти мені не довіряєш, не дивно. що ти не довіряєш і Пті-Кло. Але не мине й двох тижнів, як ти зміниш свою думку, — додав він із хвалькуватим виглядом.
Люсьєн піднявся до себе в кімнату й написав такого листа Лусто:
«Мій друже, з нас двох тільки я, мабуть, пам’ятаю про позичений тобі білет на тисячу франків. Та ба! Я аж надто добре уявляю, як тобі ведеться тепер, коли ти читает мого листа, і тому кваплюся додати, що не вимагаю сплатити мені борг ні золотою, ані срібною монетою. Ні, я прошу тебе повернути цей борг у вигляді послуги, як хто-небудь просив би у Флоріни любовних утіх на відшкодування позичених грошей. У нас із тобою спільний кравець, отже, саме ти можеш негайно замовити для мене повний комплект вбрання. Не скажу, що я розгулюю в костюмі Адама, проте у світському товаристві з’явитись не можу. Тут, на мій превеликий подив, мене чекають почесті. що їх віддають у провінції паризьким знаменитостям. Мене вшановують банкетом — достоту як депутата лівих. Тепер ти зрозумів, нащо мені потрібен чорний фрак? Займись-но цією справою, пообіцяй заплатити, напусти туману, коротше, розіграй яку-небудь невидану сценку між Дон Жуаном і добродієм Діманшем[189], бо вирядитися по-святковому мені треба край! На мені одне лахміття: затям це собі! Надворі вересень, погода стоїть пречудова, ergo[190] потурбуйся, щоб на кінець тижня я отримав чарівливе вранішнє вбрання: легкий сюртук темно-зеленого кольору з бронзовим полиском; три жилети — один кольору сірки, другий картатий, на шотландський штиб, третій цілком білий; далі три пари панталон смерть жінкам — одні з білої англійської фланелі, другі панкові, треті з тонкого чорного казимиру; і нарешті вечірній чорний фрак із чорним атласним жилетом. Якщо ти знайшов собі яку-небудь Флоріну, доручаю їй вибрати на свій смак дві строкаті краватки. Це, зрештою, дрібниці, і я розраховую на тебе, на твою спритність; кравець турбує мене найменше. Але пам’ятаєш, друже, як ми з тобою не раз нарікали, що винахідливість злиднів — цієї, безперечно, найстрашнішої отрути (а надто для парижанина!) — винахідливість, що здивувала б і самого сатану, досі, одначе, не вигадала способу діставати в борг капелюха! Коли у моду ввійдуть капелюхи вартістю в тисячу франків, вони стануть більш-менш доступні, але поки що в нас у кишенях має подзеленькувати золото, щоб було чим заплатити за капелюх готівкою. Ох, скільки шкоди наробив нам театр Комедії, адже завдяки йому став широко відомим отой вигук: «Лафлер, насип-но золота в мої кишені!»[191] Отож я добре розумію, як важко буде тобі виконати моє наступне прохання: доклади до пакунка від кравця пару чобіт, бальні черевики, капелюх, шість пар рукавичок. Я вимагаю неможливого, знаю! Але хіба життя літератора не є неможливістю, піднесеною на рівень правила?.. Скажу тобі тільки одне: сотвори це чудо, написавши велику статтю або вчинивши маленьку підлоту, і ми будемо квити, я подарую тобі твій борг. А це ж борг честі, мій друже, й ось уже рік, як він за тобою; ти почервонів би, якби міг червоніти. Але облишмо жарти, мій любий Лусто, я справді у тяжкій скруті. Поміркуй сам: Чапля вилізла вгору, вона стала дружиною Чорногуза, а Чорногуз нині — префект Ангулема. Це гидке подружжя може багато зробити для мого зятя, який потрапив через мене майже у безвихідь: його переслідують за борги, він переховується, над ним тяжіють несплачені векселі!.. Я мушу з’явитись перед очі пані префекторової й будь-що поновити свій колишній вплив на неї, бодай почасти. Хіба не жахливо усвідомлювати, що доля Давіда Сешара залежить від пари зграбних чобіт, від сірих шовкових ажурних панчіх (не забудь про них!) і від нового капелюха!.. Я прикинуся тяжкохворим, я ляжу в постіль, як Дювіке[192], щоб на час звільнити себе від обов’язку відповідати на палкі привітання співгромадян. А мої співгромадяни, друже, вшанували мене прегарною серенадою. Правда, згодом я довідався, що бурхливий захват столиці Ангумуа розбудили кілька моїх приятелів по колежу, і тоді я неабияк зацікавився питанням: скільки ж треба скласти докупи йолопів, щоб утворити поняття «співгромадяни»?
191
Фраза із комедії Реньяра «Єдиний спадкоємець», де діє чесний і водночас спритний слуга Лафлер.