— Мій задум, друже, надзвичайно простий, — сказав він. — Але хіба я міг говорити про це при Єві? Вона ніколи не зрозуміла б моєї тактики! Я певен, що в глибині серця Луїза зберігає потяг до мене, і я хочу розбудити в ній колишні почуття, бодай для того, щоб помститися тому йолопові префектові. Якщо кохання поєднає нас хоч на тиждень, я умовлю її виклопотати для тебе урядову субсидію в двадцять тисяч франків. Завтра я зустрінуся з цією жінкою в тому самому будуарі, де починалася наша любовна гра і де, як запевняє Пті-Кло, нічого не змінилось. Отам і розіграю я комедію. А післязавтра вранці я тебе повідомлю — передам через Базіну коротеньку записку, — вийшло щось у мене чи ні. Хто знає, може, зовсім скоро ти будеш на волі... Тепер ти зрозумів, навіщо я замовив собі в Парижі фрак? Чи ж годиться грати роль першого коханця в обносках?
О шостій ранку Серізе прийшов до Пті-Кло.
— Завтра опівдні Дублон хай буде напоготові. Він зловить нашого приятеля, я за це ручаюся, — сказав парижанин. — Одна з майстринь панни Клерже упадає за мною. Зрозуміли?..
Вислухавши Серізе, Пті-Кло побіг до Куенте.
— Добийтеся, щоб сьогодні ж увечері пан дю Отуа погодився передати Франсуазі право власності на свій маєток без права користуватися прибутками з нього; і через два дні ви підпишете із Сешаром договір про заснування комерційної спілки. Я одружуся не раніше як через тиждень після укладення шлюбного контракту. Отож у нас буде час повністю виконати умови нашої невеличкої угоди: послуга за послугу. Але ми повинні простежити, що відбудеться сьогодні ввечері в пані де Сенонш між Люсьєном і графинею дю Шатле, у цьому вся суть... Якщо Люсьєн справді розраховує на допомогу префекторші, Давід у мене в руках!
— Ви будете міністром юстиції, повірте, — сказав Куенте.
— Чом би й ні? Став же пан де Пейронне[194] міністром, ну, а я нічим не гірший за нього, — сказав Пті-Кло, який ще не зовсім скинув із себе шкуру ліберала.
Сумнівне становище панни де Ляе стало причиною того, що на церемонію підписання її шлюбного контракту прийшла більшість ангулемського дворянства. Бідність майбутнього подружжя, те, що не було весільного кошика з дарунками жениха, — усе це викликало загальне співчуття, яке так любить виявляти вищий світ, бо й у справах добродійництва, і під час урочистостей люди насамперед тішать своє марнолюбство. Отож маркіза де Пімантель, графиня дю Шатле, пан де Сенонш і двоє-троє завсідників дому зробили Франсуазі такі-сякі дарунки, про що було багато розмов у місті. Ці гарненькі дрібнички у поєднанні з посагом, який протягом року готувала Зефіріна, подаровані хрещеним батьком коштовності й традиційні підношення жениха втішили Франсуазу й пробудили цікавість у кількох матерів та їхніх дочок. Пті-Кло й Куенте не забарились помітити, що ангулемське панство терпіло їх на своєму Олімпі як сумну необхідність: фабрикант був управителем майна, другим опікуном Франсуази, а стряпчий був потрібен для підписання шлюбного контракту, як ото потрібен вішальник для шибениці. Але якщо пані Пті-Кло зберігала за собою право відвідувати хрещену матір, то для її чоловіка уже наступного дня по весіллі приходити в дім Сеноншів було б непросто, проте він пообіцяв собі, що змусить цей бундючний світ визнати його за свою людину. Соромлячись убогої рідні, стряпчий звелів матері залишитись у Манлі, де вона жила, і, прикинувшись хворою, надіслати йому письмовий дозвіл на шлюб. Не маючи зі свого боку ні родичів, ні покровителів, ні свідків, Пті-Кло почував себе досить ніяково, і для нього було щастям відрекомендувати своїм другом знаменитого поета, що його хотіла бачити сама графиня дю Шатле. Тому він заїхав по Люсьєна в кареті. Задля цієї знаменної вечірки поет так вирядився, що, поза всяким сумнівом, забезпечив собі цілковиту перевагу над усіма чоловіками. Пані де Сенонш широко оголосила, що її домашнє торжество вшанує своєю присутністю герой дня, а зустріч посварених коханців — це одне з видовищ, які над усе полюбляє провінція. До того ж Люсьєна піднесли до звання паризького лева. Казали, ніби він дуже змінився, став справжнім красенем і франтом, тому всі ангулемські аристократки загорілися бажанням побачити цс диво на власні очі. Згідно з тогочасною модою, на примху якої замість старовинних коротких бальних штанів почали носити бридкі сучасні панталони, Люсьєн з’явився в чорних панталонах у обтяжку. В ту пору чоловіки ще підкреслювали свої форми на прикрість людям худим і незграбним, а Люсьєн був збудований, як Аполлон. Ажурні сірі шовкові панчохи, бальні черевики, чорний атласний жилет, краватка — усе на ньому було бездоганне, усе наче зливалося з ним. Густий і хвилястий чуб відтінював білосніжне чоло, обрамлюючи його красою русявих кучерів. Очі поета сяяли гордістю. Маленькі, майже жіночі руки здавались особливо гарними в рукавичках, і, знаючи про це, Люсьєн не збирався знімати їх. У манері триматися він наслідував де Марсе — знаменитого паризького франта: в одній руці в нього були ціпок і капелюх, з якими він не розлучався, а другою він час від часу робив вишукані жести, супроводжуючи ними свої слова. Люсьєн волів би прослизнути до вітальні зовсім непомітно, як оті знаменитості, що з удаваної скромності готові низько нахилитись, проходячи під брамою Сен-Дені. Але Пті-Кло мав тільки одного друга, і він зловжив його дружбою. Вечірка була в самому розпалі, коли адвокат майже з помпезною урочистістю підвів Люсьєна до пані Сенонш. Проходячи поміж гостей, поет чув, як шепочуться йому навздогін, і колись у нього пішла б обертом голова, але тепер він поставився до свого успіху байдуже — настільки був певен, що він один вартий усього ангулемського Олімпу.