Не минуло й десяти хвилин, як Луїза геть утратила самовладання. Вона підвелась, підійшла до єпископа і сказала йому:
— Що вам таке розповідають, превелебносте? З ваших уст не сходить усмішка.
Люсьєн чемно відступив, даючи графині дю Шатле змогу поговорити з єпископом.
— Який дотепний цей молодий чоловік, графине!.. Він сказав мені, що все завдячує вам...
— Мені не властива невдячність, ласкава пані! — сказав Люсьєн, кинувши на графиню докірливий погляд, що зачарував її.
— Послухаємо, що ви скажете, — мовила вона, порухом віяла запрошуючи Люсьєна підійти ближче. — Ходіть-но сюди, з монсеньйором. Його превелебність буде нашим суддею.
І вона пішла в будуар, повівши з собою єпископа.
— Вона накидає його преосвященству досить-таки кумедну роль! — сказала одна дама з табору Шандурів умисне голосно, щоб її почули.
— Нашим суддею? — перепитав Люсьєн, поглядаючи то на прелата, то на префектову дружину. — А хто ж підсудний?
Луїза де Негрпеліс сіла на диван у своєму колишньому будуарі. Посадивши Люсьєна по один бік від себе, а єпископа по другий, вона почала розмову. І тут Люсьєн виявив найвищу честь своїй колишній подрузі, він здивував її і потішив: він зовсім не слухав, що вона казала! Поет наслідував жести й позу Пасти в «Танкреді», коли вона співає: «О patria!»[195] А його обличчя співало знамениту каватину Ріццо. До того ж здібний учень Коралі зумів зронити сльозу.
— О Луїзо! Як я тебе кохав! — прошепотів він їй на вухо, не звертаючи уваги ні на єпископа, ні на розмову, тільки-но побачив, що графиня помітила його сльози.
— Витріть сльози! Невже ви хочете згубити мене ще раз? — тихо сказала вона йому, обернувшись до єпископа спиною, що вкрай збентежило його превелебність.
— О, досить і одного разу! — жваво відповів Люсьєн. (Благальний тон кузини маркізи д’Еспар осушив би сльози і в Марії Магдалини). — Боже, боже!.. На мить ожили мої спогади, мої мрії, мої двадцять років!.. І ви!..
Єпископ підвівся й поквапився вийти до вітальні, зрозумівши, що його гідність може постраждати в товаристві колишніх коханців. Усі, ніби змовившись, залишили префектову дружину та Люсьєна на самоті. Але за чверть години Сікст, якого почали дратувати перешіптування та смішки гостей, що походжали біля дверей будуара, увійшов туди із стурбованим виразом обличчя й побачив, що Люсьєн та Луїза захопились розмовою.
— Пані, — сказав Сікст дружині на вухо, — ви краще, ніж я, знаєте Ангулем, тож чи не слід вам потурбуватися про добру славу префектової дружини і про гідність представника уряду?
— Мій друже, — відповіла Луїза, змірявши свого цензора таким гордовитим поглядом, аж той здригнувся, — я розмовляю з паном де Рюбампре про справи, які безпосередньо стосуються й вас. Ідеться про те, щоб урятувати одного винахідника, бо він стоїть на краю загибелі, ставши жертвою ницих підступів, і ви, звичайно, нам допоможете... Що ж до дам, чия думка про мене так вас обходить, то ви зараз побачите, як я змушу їх поприкусувати язики.
І графиня вийшла з будуара, спираючись на руку Люсьєна. Гординя великосвітської дами спонукала її кинути товариству ще зухваліший виклик, і вона повела поета підписувати шлюбний контракт.
— Підпишемо разом, гаразд? — мовила вона, подаючи Люсьєнові перо.
Люсьєн попросив її розписатися так, щоб він міг поставити свій підпис поряд.
— Пане де Сенонш невже ви не впізнали папа де Рюбампре? — сказала графиня, і гоноровитому мисливцеві довелося вклонитись Люсьєнові.
Луїза дю Шатле повернулася з поетом до вітальні, вона посадила його між собою та Зефіріною на фатальну канапу посеред кімнати. І, сидячи там, мов королева на троні, тихим голосом почала розмову, сповнену іронічних випадів, яку підтримали дехто з її колишніх друзів та кілька дам. котрі складали її почет. Незабаром Люсьєн став героєм гуртка; він підхопив розпочату графинею розмову про Париж і з надзвичайною дотепністю тут-таки склав сатиру на паризьке життя, пересипаючи її анекдотами про всяких знаменитостей — справжніми ласощами для жадібних до таких оповідок провінціалів. Усі захоплювалися розумом Люсьєна не менше, ніж його вродою та ошатністю вбрання. Графиня дю Шатле так вочевидь торжествувала перемогу поета, вона так майстерно грала на всіх його струнах (наче музикант, зачарований своїм інструментом), так доречно підказувала йому слушні репліки, вона кидала на гостей такі промовисті погляди, ніби вимагаючи від них захоплених слів на адресу юного красеня, що декотрі дами уже вбачали в одночасному поверненні Луїзи та Люсьєна глибоке кохання, яке стало жертвою взаємного непорозуміння. І чи не досада призвела до злощасного шлюбу з Сікстом дю Шатле? Чи не кається вона тепер, що вчинила так нерозважливо?