Луїза де Негрпеліс»
Люсьєн не знав, з яким мистецтвом у вищому світі кажуть «так», що означало «ні», і «ні», щоб сказати «так». Цей лист був для нього тріумфом. Давід піде до пані де Баржетон, він вразить там усіх блиском свого розуму. Сп’янілий від перемоги, яку навіяла йому впевненість у силі свого впливу на людей, він прибрав такої гордовитої постави, стільки надій випромінювало його осяяно радістю обличчя, що сестра не могла не замилуватися ним і не сказати, який він гарний.
— Якщо ця жінка розумна, вона мусить щиро тебе любити. І тоді цього вечора їй доведеться зазнати прикрощів, бо всі дами задивлятимуться на тебе. Який ти будеш прекрасний, коли читатимеш свого «Святого Іоанна на Патмосі»! От стати б мені мишкою, щоб прошмигнути туди! Іди перевдягайся, я приготувала тобі все у маминій кімнаті.
Ця кімнатка була позначена печаттю благопристойної бідності. Там стояло ліжко горіхового дерева під білою запоною, перед ним був розстелений нужденний зелений килимчик. Комод із дзеркалом у дерев’яній оправі та кілька горіхових стільців довершували вмеблювання. Годинник на каміні нагадував про часи колишнього достатку. На вікнах висіли білі фіранки, стіни були обклеєні сірими шпалерами з сірими квіточками. Підлога, яку Єва пофарбувала й натерла, виблискувала чистотою. Посеред кімнати стояв столик на одній ніжці, де на червоній таці з золотими трояндами видніли три чашки й цукорниця з ліможської порцеляни. Єва спала в суміжній кімнаті, де було лише вузеньке ліжко та стареньке глибоке крісло і при вікні робочий столик. Через тісноту цієї корабельної каюти скляні двері були завжди відчинені, щоб надходило свіже повітря. Незважаючи на убозтво, що проглядало з кожної речі, все тут дихало скромністю трудового життя. Хто знав матір та її двох дітей, той знаходив у цьому видовищі зворушливу гармонію.
Люсьєн саме вив’язував краватку, коли в дворику почулися Давідові кроки, а потім увійшов і сам друкар квапливою ходою людини, стурбованої встигнути завчасу.
— Ну, Давіде, — скрикнув юний шанолюбець, — ми перемогли! Вона мене любить! Ти підеш зі мною до неї.
— Ні, — зніяковіло сказав друкар. — Я прийшов подякувати тобі за цей знак твоєї дружби; ти наштовхнув мене на серйозні роздуми. Моє життя, Люсьєне, визначилось. Я, Давід Сешар, королівський друкар в Ангулемі, і моє ім’я можна прочитати на всіх мурах під кожною афішею. Для людей тієї касти я — ремісник, ба навіть, коли хочеш, крамар, тобто промисловець, що держить підприємство на вулиці Больє, біля майдану Мюр’є. Поки що немає в мене ні Келлерового багатства, ні Депленової слави[44] — двох видів могутності, яку ще намагається заперечувати дворянство, але яка — і тут я погоджуся з ними — нічого не варта без знання світу та світських звичаїв. Чим я міг би виправдати таке раптове звеличення? Я став би посміховиськом і для міщан, і для дворянства. Ти в іншому становищі. Бути фактором не сором: ти працюєш, щоб набути знання, необхідні для успіху. Ти можеш пояснити свою теперішню діяльність інтересами майбутнього. До того ж завтра ти можеш зайнятися чимось іншим — вивчати право, дипломатію, стати урядовцем. Одне слово, ти не занумерований, не затаврований; користуйся ж привілеями свого суспільного становища, іди сам і добийся визнання! Радісно пожинай успіхи, навіть успіхи честолюбства. Будь щасливий! А я радітиму твоєю славою, ти будеш моїм другим «я». Так, я подумки житиму твоїм життям. Тобі призначено бенкетування, пишноти світу й нещадні пружини його інтриг. Мені — суворе трудове життя промисловця й скромні заняття наукою. Ти будеш нашою аристократією, — сказав він, дивлячись на Єву. — Якщо ти похитнешся, у мені ти завжди знайдеш підтримку. Якщо тебе вразить чиясь зрада, ти знайдеш притулок у наших серцях, зустрінеш там непохитну любов. Заступництва, прихильності, доброзичливості може не вистачити на двох; чи не стали б ми перешкодою один для одного? Іди вперед, а буде в тому потреба, ти потягнеш і мене за собою. Далекий від будь-якої заздрості, я присвячую себе тобі. Те, що ти зараз зробив для мене, ризикуючи втратити заступницю, може, й кохану, аби тільки не покинути, не зректися мене, цей простий — ба й великий! — вчинок, Люсьєне, навіки прикував би мене до тебе, якби ми й так не були братами. Не картайся докорами сумління, не тривож себе тим, що тобі, видно, випаде краща доля. Розподіл у стилі Монтгомері[45] мені до смаку. Навіть як ти завдаси мені прикрощів, хто знає, чи не залишусь я однаково в боргу перед тобою?
44