— Вам здається це дуже цікаво, Фіфіно? — звернулася до своєї сусідки кощава Лілі, яка, певно, сподівалась якогось комедіантського штукарства.
— Ой! Не питайте моєї думки, любонько: тільки-но почнуть читати, в мене тут же злипаються очі.
— Сподіваюся, Наїс не часто пригощатиме нас віршиками на своїх вечорах, — сказав Франсіс. — Коли я попоїм і слухаю читання, мені доводиться напружувати увагу, а це шкодить моєму травленню.
— Бідолашний котик, — тихенько сказала Зефіріна, — випийте склянку води з цукром.
— Чудова декламація, — озвався Александр, — але я волію віст.
Почувши цю відповідь, яку, зважаючи на англійське значення слова, було визнано за влучний дотеп[46], кілька картярок висловили гадку, що авторові треба відпочити. Під цим приводом одна-дві пари подалися до будуара. Люсьєн на прохання Луїзи, чарівної Лаури де Растіньяк та єпископа знову розбудив увагу, прочитавши контрреволюційні «Ямби»; чимало слухачів не втямили змісту вірша, але, захоплені палкістю декламування, теж плескали в долоні. Є люди, на яких крик впливає збудливо, як міцні напої на горло. Коли подали морозиво, Зефіріна послала Франсіса подивитись на книжку і сказала своїй сусідці Амелі, що вірші, які читав Люсьєн, надруковані.
— Нічого дивного, — сказала Амелі, і на обличчі в неї відбилося задоволення, — адже пан де Рюбампре працює в друкарні. Це ж те саме, — вела вона, дивлячись на Лолотту, — якби гарна жінка сама собі шила сукню.
— Він сам надрукував свої вірші, — почали перешіптуватися жінки.
— Чому ж він тоді називає себе паном де Рюбампре? — обурився Жак. — Якщо дворянин стає простим робітником, він повинен перемінити своє ім’я.
— Він зрікся свого міщанського прізвища, — сказала Зізіна, — і взяв прізвище матері-дворянки.
— Якщо ті вірші надруковано, то ми й самі грамотні, щоб їх прочитати, — сказав Астольф.
Тупість цих людей так усе заплутала, аж Сікстові дю Шатле довелося пояснити недоумкуватим гостям, що Люсьєнові вступні слова — то не якісь там ораторські хитрощі і що ці прекрасні вірші належать роялістові Шеньє, братові революціонера Марі-Жозефа Шеньє[47]. Ангулемське товариство, за винятком єпископа, пані де Растіньяк та її дочок, які відчули велич тієї поезії, вважало себе одуреним і образилося за таке ошуканство. Зчинилося глухе ремство, але Люсьєн нічого не чув. Відмежований од цього ницого світу, сп’янілий внутрішньою мелодією, він намагався проникнути в її ритми і бачив усі постаті, немов крізь туман. Він прочитав далі похмуру легенду про самогубця, елегію на зразок античної, пройняту величною тугою, тоді ще одну елегію, де є рядок:
Наостанок він прочитав чудову ідилію під назвою «Неєра». В солодкій задумі, що туманила її зір, одну руку опустивши, а другою неуважно перебираючи пасмо волосся, самітна серед своїх гостей, пані де Баржетон уперше в житті відчула себе перенесеною в стихію, яка здалася їй своєю, рідною. Тож судіть, як прикро вразила її Амелія, що взялася висловити загальну думку гостей:
47