Зефіріна не зрозуміла натяку, бо вважала свого консула чоловіком вельми високих чеснот, але маркіза стала на бік Наїс і засміялася.
— Ви, пане, дуже щасливі, — сказав Люсьєнові де Пімантель, шукаючи приводу назвати його паном де Рюбампре після того, як уже назвав його Шардоном, — ви, мабуть, ніколи не нудьгуєте?
— А ви швидко працюєте? — спитала Люсьєна Лолотта таким тоном, ніби зверталась до столяра: «А скільки вам треба часу, щоб збити скриньку?»
Люсьєн був болісно вражений цим підступним ударом, але він підвів голову, почувши веселий голос пані де Баржетон:
— Моя люба, вірші не ростуть у голові пана де Рюбампре, як лопухи на ваших подвір’ях.
— Пані, — озвався єпископ до Лолотти, — ми повинні глибоко шанувати благородні душі, осяяні промінням слави господньої. Справді, поезія — це щось святе. Творити — означає страждати. Скільки безсонних ночей було віддано рядкам, якими ви оце захоплювалися! Вшануйте ж поета любов’ю, поет — часто в житті нещасливий, але бог йому, без сумніву, вготував місце на небі серед пророків. Цей юнак — поет, — додав він, поклавши руку на голову Люсьєна. — Хіба не бачите ви на його прекрасному чолі печать високого призначення?
Щасливий з такого шляхетного заступництва, Люсьєн скинув на єпископа вдячним поглядом, не знаючи, що достойний прелат стане його катом. Пані де Баржетон метала у ворожий табір переможні погляди, які, мов списи, пронизували серця суперниць, розпалюючи їхню лють.
— Ох! Ваша превелебносте, — відповів поет, сподіваючись приголомшити ці недоумкуваті голови своїм золотим берлом, — людям здебільшого бракує і вашого розуму, й вашого милосердя. Наші муки їм не відомі, наші зусилля для них незбагненні. Рудокопові легше видобути із надр землі золото, ніж нам — наші образи із надр найневдячнішої з усіх мов. Якщо завдання поезії — підносити думку на височінь, звідки люди могли б її бачити й відчувати, поет мусить постійно зважати на можливості людського розуму, щоб задовольнити всіх: він повинен ховати під найяскравішими барвами логіку й почуття — дві сили, ворожі одна одній; йому треба убгати в одне слово цілий світ думок, подати в одному образі цілі філософські системи; коротше кажучи, його вірші — насіння, квіти з якого ще мають зрости й розпуститися в людських серцях, знайшовши там борозни, проорані власними почуттями. Хіба можна щось відтворити, якщо ти сам глибоко цього не відчуваєш? А глибоко відчувати — хіба не означає страждати? Саме тому вірші народжуються після тривалих поневірянь просторами мислі й суспільства. Хіба не здобули безсмертної слави труди, яким ми завдячуємо створіння, — як, скажімо: Річардсонову Кларіссу, Каміллу Шеньє, Тібуллову Делію, Анжеліку Аріосто, Дантову Франческу, Мольєрового Альцеста, Фігаро Бомарше, Ребекку Вальтера Скотта, Сервантесового Дон Кіхота, — чиє життя цікавіше нам за життя істот, котрі справді жили колись на землі.
— А що нам створите ви? — спитав Шатле.
— Оголошувати такі наміри, — відповів Люсьєн, — чи не означає це заявляти право на геніальність? До того ж народження таких величних образів потребує неабиякого життєвого досвіду, глибокого знання людських пристрастей і нахилів, чого я ще не досяг. Але початок уже є, — скрушно додав він і кинув мстивий погляд на гурток вельможного панства. — Задуми виношуються довго...
— І важкі будуть пологи, — втрутився пан дю Отуа.
— Дарма, ваша добра матінка допоможе вам, — озвався єпископ.
На ці слова, так майстерно підказані, на цю таку жадану помсту очі гостей засвітилися втіхою. В кожного на устах промайнула посмішка аристократичного вдоволення, підкреслена запізнілим реготом пана де Баржетона.
— Ваша превелебносте, ви надто мудрі для нас, дами вас не зрозуміли, — мовила пані де Баржетон, і слова її урвали сміх, привабивши до неї здивовані погляди. — Поетові, який черпає свої натхненні образи з Біблії, справжня мати — церква. Пане де Рюбампре, прочитайте нам «Святого Іоанна на Патмосі» або «Валтасарову учту», доведіть його превелебності, що Рим і нині Magna parens[50] Вергілія!
Жінки обмінялися посмішками, коли Наїс вимовила два латинські слова.
Виходячи на життєву дорогу, навіть люди найупевненіші в собі нерідко розгублюються. Від завданого удару Люсьєн спершу пішов на дно, але відштовхнувся ногою і знову виринув на поверхню, давши собі слово підкорити цей бундючний світ. Неначе бик, вжалений тисячею стріл, він ошаліло підхопився й уже наготувався на Луїзине прохання продекламувати «Святого Іоанна на Патмосі», але більшість картярів посідали за ломберні столики, відчувши себе нарешті у своїй стихії і смакуючи втіху, якої не могла їм дати поезія. Крім того, вражене самолюбство вимагало помсти, і, покинувши Люсьєна та пані де Баржетон, гості тим самим виявили свою очевидну зневагу до цієї доморощеної поезії. У кожного виявилися якісь свої інтереси: цей завів розмову з префектом про повітову дорогу, та пропонувала трохи пограти, щоб урізноманітнити вечір музикою. Високе ангулемське товариство, відчуваючи себе поганим суддею в поезії, надзвичайно цікавилось, якої ж думки про Люсьєна Растіньяки та Пімантелі, й довкола них зібралося чимало гостей. Великий вплив, який мали в департаменті ці дві родини, проявлявся за всіх обставин. Всі їм заздрили й догоджали, бо кожен передбачав, що їхнє заступництво може йому знадобиться.