— Маркізо, — сказав де Каналіс, уклоняючись їй, — я скоряюся вашій волі; особиста зацікавленість велить нам не допомагати суперникам, та ви привчили нас до чудес.
— От і гаразд! Зробіть же мені приємність, у понеділок приходьте з паном де Рюбампре до мене на обід. Там вам буде зручніше, ніж тут, поговорити про літературні справи. Я спробую зібрати в себе кількох законодавців літератури, світил, які протегують їй, автора «Уріки»[60] і кого-небудь із добромисних молодих поетів.
— Маркізо, — озвався де Марсе, — якщо ви опікуєтеся талантом пана де Рюбампре, я беру на себе турботи про його красу. Я дам йому кілька порад, що зроблять його найщасливішим денді в Парижі. А там, якщо йому захочеться, він може бути й поетом.
Пані де Баржетон відповіла кузині поглядом, сповненим глибокої вдячності.
— Я не знав, що ви ревнуєте до талантів, — сказав Монріво панові де Марсе. — Щастя вбиває поетів.
— Чи не тому ви, добродію, надумали одружитися? — звернувся денді до Каналіса, при цьому стежачи, яке враження справлять його слова на маркізу д’Еспар.
Каналіс тільки знизав плечима, а маркіза д’Еспар, приятелька герцогині де Шольє, засміялась.
Люсьєн, який почувався в новому одязі, як та сповита єгипетська мумія, соромився, що не може й собі підкинути слова. Нарешті він сказав маркізі своїм ніжним голосом:
— Ваша добрість, ласкава пані, зобов’язує мене домогтись успіху.
В цю хвилину до ложі ввійшов дю Шатле; він вирішив скористатися з нагоди і, заручившись підтримкою Монріво, одного з королів Парижа, відрекомендуватися маркізі д’Еспар. Барон привітався з пані де Баржетон і попросив у маркізи д’Еспар пробачення, що дозволив собі вдертися до її ложі: але він так давно не бачив свого супутника. Вони розсталися з Монріво в пустелі й після довгої розлуки вперше оце зустрічалися.
— Розлучитися в пустелі й зустрітися в Опері! — озвався Люсьєн.
— Справді театральна зустріч, — сказав Каналіс.
Монріво відрекомендував барона дю Шатле маркізі; вона прийняла колишнього секретаря для доручень при її імператорській високості надзвичайно люб’язно: адже вона бачила, як прихильно вітали його в трьох ложах, а графиня де Серізі допускала до себе лише людей високопоставлених, і нарешті, він був супутником де Монріво. Останнє важило так багато, що всі четверо аристократів, як у тому могла впевнитись пані де Баржетон з їхнього тону, поглядів і жестів, не вагаючись, визвали дю Шатле за людину свого кола. Анаїс тепер зрозуміла, чому в провінції Шатле тримався з такою султанською пихою. Врешті барон зволив помітити Люсьєна і вклонився, але холодно й стримано, даючи зрозуміти присутнім, що той, кого вшановують таким вітанням, посідає в товаристві нікчемне місце. Дю Шатле супроводив свій уклін насмішкуватою міною, ніби хотів запитати: «Яким дивом він тут опинився?» Його добре зрозуміли, бо де Марсе, нахилившись до Монріво, сказав йому на вухо, але так, щоб почув барон: «Спитайте у свого друга, хто цей кумедний хлопець, що схожий на вирядженого манекена з кравцевої вітрини?»
Дю Шатле, ніби поновлюючи давнє знайомство з колишнім супутником, щось нашіптував йому і, звичайно, перетирав на зубах свого суперника. Люсьєн дивувався, як легко й витончено ці люди висловлювали свої думки; його вражала ця так звана французька дотепність, а надто невимушеність розмови й манера триматися. Блиск розкоші, який приголомшив поета вранці, позначався й на розмові. Люсьєн не міг збагнути, в який таємничий спосіб виникали у цих людей такі глибокі думки, такі слушні зауваження й відповіді, на які він спромігся б хіба по тривалих роздумах. І ці світські чепуруни відзначалися розкутістю не лише в мові, а й в одязі: вони не мали на собі нічого ні нового, ні старого. Ніщо на них не блищало, а все милувало зір. Їхня пишнота не здавалася тимчасовою: якими вони були вчора, такі ж вони сьогодні й такими будуть узавтра. Люсьєн зрозумів, що має вигляд людини, котра вирядилась уперше в житті.
— Глянь-но, друже, — звернувся де Марсе до Фелікса де Ванденеса, — наш Растіньяк літає, неначе рогатий жук. Він уже в ложі маркізи де Лістомер; він мас там успіх, пролаза. О! Наводить на нас лорнета. Здається, він знає вас, пане де Рюбампре, — звернувся денді до Люсьєна, але не дивлячись на нього.
60