НАДІЙШЛИ В ПРОДАЖ:
«Самітник» віконта д’Арленкура. Видання третє. «Леонід» Віктора Дюканжа[68]. П’ять томів у 12-ту частку аркуша, на найкращому папері. Ціна 12 франків. «Моральні спостереження» Кератрі[69].
— От щасливці! — вигукнув Люсьєн.
Афіша, новий і своєрідний винахід знаменитого Лавока, на той час уперше розцвіла на паризьких мурах. Незабаром увесь Париж зарябів витворами послідовників цього способу реклами, які зробили з нього джерело загальних прибутків. Нарешті Люсьєн — поет, такий прославлений в Ангулемі і такий непримітний у Парижі — із завмерлим від хвилювання й тривоги серцем прослизнув під самою стіною дому і, зібравши всю свою мужність, зайшов до крамниці, де було повно прикажчиків, клієнтів, видавців... «А може, й авторів!» — подумав Люсьєн.
— Я хотів би поговорити з паном Відалем або паном Поршоном, — звернувся Люсьєн до одного з прикажчиків.
Він щойно прочитав вивіску, де було написано великими літерами:
ВІДАЛЬ І ПОРШОН,
КНИГАРІ-КОМІСІОНЕРИ
ДЛЯ ФРАНЦІЇ ТА ЗАКОРДОНУ.
— Вони обидва зайняті, — відповів прикажчик.
— Я зачекаю.
Поет залишився в крамниці й почав роздивлятися пакунки книжок. Він пробув там дві години, переглядаючи заголовки, гортаючи книжки, читаючи окремі сторінки. Врешті Люсьєн прихилився до скляної перегородки, запнутої зеленими фіранками, за якою, так він гадав, сидів Відаль або Поршон, і почув таку розмову:
— Візьмете п’ятсот примірників? Для вас відступлю по п’ять франків за штуку і на кожну дюжину накину ще примірник.
— Почому ж вийде примірник?
— На шістнадцять су дешевше.
— Тобто чотири франки й чотири су? — запитав Відаль чи Поршон у того, хто пропонував книжки.
— Так, — відповів продавець.
— Розрахунок по розпродажу? — спитав книготорговець.
— Старий жартівник! Таж тоді ви розрахуєтесь десь років через півтора, і то векселями на річний термін!
— Що ви, що ви! Векселі зараз же, — сказав Відаль чи Поршон.
— А на який термін? На дев’ять місяців? — спитав видавець чи автор, що пропонував книжки.
— Ні, голубе, на рік, — відказав котрийсь із книгарів-комісіонерів.
Запала мовчанка.
— Ви мене без ножа ріжете! — вигукнув невідомий.
— А хіба ми продамо за рік п’ятсот примірників «Леоніда»? — відповів книгар-комісіонер видавцеві Віктора Дюканжа. — Мій дорогий колего, якби книжки розходилися за бажанням видавців, ми були б мільйонерами; але вони розходяться за примхою публіки. Романи Вальтера Скотта йдуть по вісімнадцять су за том, тобто за три франки дванадцять су весь роман, а ви хочете, щоб я ваші книженята продав дорожче? Коли хочете, щоб я проштовхнув ваш роман, поступіться. Відаль!
Опасистий чоловік встав із-за каси, поклав перо за вухо й пішов до співрозмовників.
— Скільки ти збув Дюканжевих книжок за останню поїздку?
— Та продав дві сотні «Дідуся з Кале», але на дві інші книжки мені довелося знизити ціну, бо вони зовсім не мали попиту, і з них вийшли найсправжнісінькі солов’ї.
Пізніше Люсьєн довідався, що солов’ями книгопродавці називають книжки, які залежуються на полицях у глибині складів.
— До речі, ти знаєш, — провадив Відаль, — що Пікар[70] готує серію романів? Він обіцяє нам двадцять відсотків знижки проти звичайної продажної ціни, аби тільки ми забезпечили йому успіх.
— Та вже нехай! На рік, — скрушним голосом відповів видавець, якого приголомшило останнє повідомлення Відаля Поршонові.
— Остаточно? — рішуче спитав Поршон у невідомого.
— Так.
Видавець вийшов. Люсьєн чув, як Поршон сказав Відалеві:
Уже є замовлення на триста примірників. Розрахунок із видавцем затримаємо. «Леоніда» пустимо по сто су за штуку, а заплатимо за нього через півроку...
— Ось уже й півтори тисячі франків чистого зиску, — підказав Відаль.
— О! Я відразу збагнув, що йому сутужно доводиться.
— Він іде на дно! Платить Дюканжеві чотири тисячі франків за дві тисячі примірників!
Люсьєн обірвав Відаля, появившись у дверях комірчини.
— Панове, — звернувся він до обох компаньйонів, — маю честь вітати вас.
Книгопродавці ледь кивнули у відповідь на його уклін.
— Я автор роману з історії Франції. Моя книжка написана в манері Вальтера Скотта. Називається «Лучник Карла Дев’ятого». Пропоную купити.
69