Поршон зміряв Люсьєна холодним поглядом і поклав перо.
Відаль, люто глипнувши на автора, відповів:
— Ми, добродію, не видавці, ми книгарі-комісіонери. Якщо ж і видаємо книжки власним коштом, то це торгові операції, які ми провадимо лише з авторами знаменитими. Та й то ми купуємо тільки книжки серйозні — історичні твори, короткі огляди.
— Але ж і моя книга дуже серйозна. Я намагався змалювати в правдивому світлі боротьбу католиків, прибічників необмеженої монархії, та протестантів, які хотіли запровадити республіку.
— Пане Відаль! — гукнув прикажчик.
Відаль вийшов.
— Я й не думав заперечувати, пане, що ваша книжка — шедевр, — сказав Поршон, зробивши досить неввічливий жест, — але нас цікавлять тільки видані книги. Зверніться до тих, хто купує рукописи, скажімо, до дядечка Догро — вулиця Дюкок, поблизу Лувру — він один із тих, хто купує рукописи. От би ви прийшли раніше! Щойно тут був Поллє, конкурент Догро і видавців із Дерев’яних галерей.
— У мене ще є збірка поезій...
— Пане Поршон! — почувся окрик.
— Поезій! — роздратовано вигукнув Поршон. — За кого ви мене маєте? — додав він, зареготавши авторові в обличчя, і зник у кімнаті за крамницею.
Люсьєн перейшов Новий міст, пригнічений тяжкими думами. Те, що він похопив із цього гендлярського жаргону, дало йому зрозуміти, що для книготорговців книжка — те саме, що для крамарів-трикотажників шкарпетка: товар, який треба за безцінь купити і дорого продати.
— Я просто не туди звернувся, — сказав він сам собі; його прикро вразив цей грубий матеріальний погляд на літературу.
На вулиці Дюкок Люсьєн помітив скромну крамничку, повз яку він проходив уже раніше; на зеленому тлі вивіски було написано жовтими літерами: «Книговидавець Догро». Люсьєн згадав, що в читальному залі Блосса він бачив це ім’я на титульних сторінках кількох романів, й увійшов до крамнички не без глибокого хвилювання, яке охоплює вразливих людей перед неминучою боротьбою. В крамничці він побачив якогось дивного дідка, одну із особливих постатей книгарства часів Імперії. На ньому був чорний фрак із широкими прямокутними фалдами, тоді як тогочасна мода вимагала, щоб вони своїм покроєм скидалися на риб’ячий хвіст; жилет із простої тканини в строкату клітинку, з кишенькою для годинника, звідки звисав сталевий ланцюжок із мідним ключиком. Годинник, певно, був опуклий, як цибулина. Вбрання старого довершували сірі вовняні шкарпетки та черевики зі срібними застібками. Він сидів з непокритою лисою головою, увінчаною сивуватим, мальовничо розкуйовдженим волоссячком. Дядечко Догро, як назвав видавця Поршон, своїм фраком, панталонами й черевиками нагадував учителя красного письменства, а жилетом, годинником і панчохами — крамаря. Його обличчя аж ніяк не суперечило такому дивному поєднанню: у нього був вигляд людини, яка любить повчати, запалі щоки професора риторики, жваві очі, підозріливий рот і прихована настороженість видавця.
— Цан Догро? — спитав Люсьєн.
— Так, добродію.
— Я автор роману, — сказав Люсьєн.
— Щось занадто молодий, — зауважив книгар.
— Мій вік не стосується справи, добродію.
— Ваша правда, — мовив старий і взяв рукопис. — Вража сила! «Лучник Карла Дев’ятого»! Чудова назва. Ну ж бо, юначе, розкажіть мені коротенько зміст.
— Це історичний твір у манері Вальтера Скотта, де боротьбу між католиками й протестантами зображено як боротьбу двох суспільних сил, що пориваються до влади, причому трону загрожує серйозна небезпека. Я на боці католиків.
— Так, так, юначе. У вас цікаві думки. Гаразд. Я прочитаю роман, обіцяю вам. Я волів би твір у дусі пані Радкліф[71], та якщо ви потрудилися над ним, якщо у вас є стиль, задум, ідеї, вміння розгортати дію, я буду тільки радий домовитися з вами. Що нам треба?.. Хороші рукописи.
— Коли дозволите навідатись?
— Увечері я їду на село, вернуся післязавтра. За цей час я прочитаю ваш твір, і, якщо він мені підійде, ми відразу й укладемо угоду.
Добродушність старого навіяла Люсьєнові фатальну думку витягти і рукопис «Стокроток».
— Пане Догро, я маю ще й збірку віршів.
— О! То ви поет! Тоді не треба мені й вашого роману, — мовив старий, вертаючи йому рукопис. — Віршомаз, узявшися за прозу, нічого путнього не зробить. Проза не терпить зайвих слів, тут треба говорити тільки найнеобхідніше.
— Але ж Вальтер Скотт писав вірші...
— Та вже ж, — сказав Догро, полагіднівши; він зрозумів, що юнак у скруті й залишив у себе рукопис. — Де ви живете? Я зайду до вас.
Люсьєн дав адресу, не підозрюючи, що там у книговидавця на думці. Він не розпізнав у ньому видавця старої школи, людини тих часів, коли книгарі прагнули тримати десь на горищі під замком напівживих від голоду Вольтера і Монтеск’є.