— О, та я ж вертаюся додому саме через Латинський квартал, — сказав старий, прочитавши адресу.
«Яка сердечна людина! — подумав Люсьєн, прощаючись із видавцем. — Таки натрапив я на справжнього друга молоді, котрий трохи розуміється на літературі. Мені пощастило! Я ж казав Давідові, що в Парижі справжньому таланту вибитися легко».
Люсьєн повернувся додому щасливий, із легким серцем, мріючи про славу. Він уже встиг забути зловісні слова, що вразили його в конторі Відаля й Поршона, він уже відчував у себе в кишені щонайменше тисячу двісті франків! Та це ж йому на цілий рік життя в Парижі! За цей час він напише нові твори. Скільки задумів будував він на тих надіях! Скільки в нього зродилося солодких мрій про трудове життя! Він зробив лад у квартирі, трохи не почав купувати деякі речі. Він гамував своє нетерпіння тільки читанням книжок у читальні Блосса. Старого Догро приємно здивував стиль першого Люсьєнового твору, захопила велич характерів, цілком у дусі тієї епохи, коли відбувалася ця драма, вразила палкість уяви, з якою молодий автор звичайно розгортав дію, — такі твори траплялися дядечкові Догро не часто, і вже через два дні він зайшов до готелю, де мешкав його Вальтер Скотт, що починав набиратися сили. Старий вирішив заплатити йому тисячу франків і придбати «Лучника Карла IX» у свою цілковиту власність, водночас зв’язавши Люсьєна угодою на кілька наступних творів. Побачивши, що воно за готель, старий лис передумав. «Якщо хлопець оселився в такому будинку, потреби в нього скромні — він любить науку, працю; вистачить йому й вісімсот франків». Він спитав хазяйку готелю, де мешкав пан де Рюбампре. Вона відповіла: «На п’ятому поверсі». Книгопродавець підвів голову і над п’ятим поверхом побачив тільки небо. «Цей юнак, — подумав він, — вродливий, ба, навіть дуже вродливий; дай йому зайвий гріш — почне гуляти і працювати перестане. У його ж таки інтересах, та й у своїх, запропоную шістсот франків, але не векселями, а готівкою». Він вибрався східцями нагору, тричі постукав у двері; Люсьєн одчинив, і старий зайшов. Кімната була порожня, стіни голі. На столі — чашка молока, буханець за два су. Убозтво генія відразу впало в око старому Догро.
«Хай же він, — подумав видавець, — і надалі дотримується простих звичаїв, помірного харчування, цих скромних потреб».
— Я дуже радий бачити вас, — сказав Догро Люсьєнові. — Так само жив і Жан-Жак, з яким у вас багато спільного не тільки в цьому. Ось у таких кімнатах і палахкотить вогонь генія, і створюються найкращі витвори мистецтва! Отак і повинні жити митці, а не розгулювати по кафе та ресторанах, марнуючи час, свій талант і наші гроші. — Він сів. — Ваш роман, юначе, непоганий. Я був учителем риторики і знаю історію Франції. В романі подибуються чудові сцени. Коротко: у вас в майбутнє.
— Невже?
— Так, так, запевняю вас. Ми з вами будемо робити діла. Я купую ваш роман.
Серце Люсьєнове розцвіло, він тремтів од радості; нарешті він увійде в літературу, нарешті він друкуватиметься.
— Я даю чотириста франків, — сказав Догро солодким голосом і глянув на Люсьєна, ніби щойно зважився на хтозна-який великодушний вчинок.
— За кожен том? — запитав Люсьєн.
— За весь роман, — сказав Догро, якого анітрохи не спантеличило здивування автора. — Але, — додав він, — плачу готівкою. Ви також візьмете на себе зобов’язання писати мені по два романи на рік. Якщо перший розійдеться за півроку, за подальші я платитиму по шістсот франків. Отже, здаючи по два романи за рік, ви будете отримувати по сто франків щомісяця, і ваш добробут забезпечений. У мене є автори, яким я плачу по триста франків за роман. За переклад з англійської — по двісті. Колись таку ціну визнали б за надмірну.
— Пане, ми не зійдемося, прошу повернути мені рукопис, — сказав Люсьєн, похолоднівши.
— Беріть, — сказав старий. — Ви, голубе, анічогісінько не тямите в справах. Видаючи перший роман невідомого автора, видавець ризикує пустити на вітер тисячу шістсот франків за папір і друк. Легше написати роман, аніж роздобути таку суму. В мене є сто рукописів різних романів, а в касі не знайдеться й ста шістдесяти тисяч франків! Отак-то! За всі двадцять років видавничого ярма я не заробив таких грошей. На виданні романів не забагатієш. Відаль і Поршон беруть книжки на умовах, які для нас щодень стають обтяжливіші. Де ви ризикуєте тільки вашою працею, там я мушу викинути з кишені дві тисячі франків. Якщо ми промахнемося, бо habent sua fata libelli[72], я втрачу дві тисячі франків, тоді як ви відбудетесь одою на дурість публіки. Добре поміркувавши про все, що я мав честь вам сказати, ви знову прийдете до мене. Так, так, ви повернетесь! — сказав видавець удруге, відповідаючи на гордовитий жест, що вихопився у Люсьєна. — Вам не тільки не знайти видавця, який захотів би ризикнути двома тисячами франків заради молодого невідомого автора, ви навіть не знайдете прикажчика, щоб узявся прочитати вашу шкрябанину. Я ж її прочитав і навіть можу вказати вам на деякі мовні недогляди: ви пишете: «не сказавши два слова», а слід «двох слів», бо заперечив частка вимагає родового відмінка; ви пишете: «перейшов на інший бік вулиці», а слід «на другий». — Люсьєн явно знітився. — Коли ви прийдете вдруге, я не дам більше як сто екю, і ви втратите сто франків, — додав видавець. Він устав, попрощався, але, вже стоячи на порозі, сказав: — Якби не ваш талант, не ваше майбутнє, якби не моя прихильність до молодих талантів, я б вам не запропонував таких вигідних умов. Сто франків на місяць! Подумайте над цим! Правда, роман у шухляді — не кінь у стайні: їсти не просить. Але й користі від нього аніякісінької!