— Надто вже виписана, — сказав він, — школярська робота!
Самобутній і часом незбагненний, він був не позбавлений усіх поганих і всіх добрих рис, притаманних нервовій натурі, в якої жадоба досконалості обертається на хворобу. Розумом Жозеф Брідо рідний брат Стерна, але він нічого не написав. Його дотепні слівця, гра його мислі позначені надзвичайним блиском. Він красномовний, він уміє любити, проте в почуттях так само примхливий, як і в творчості. В Братстві його любили саме за те, що обивателі назвали б вадами. Потім — Фюльжанс Рідаль, письменник, один із найдотепніших гумористів; поет, байдужий до слави, він кидає на театральний кін лише твори пересічні, а кращі п’єси приховує в тайниках мозку для себе та своїх друзів; Рідаль бере з публіки стільки грошей, скільки йому треба для незалежного існування, і, отримавши їх, перестає працювати. Плідний і ледачий, як Россіні, він, подібно до всіх великих комедійних поетів, подібно до Мольєра й Рабле, розцінював кожне явище з погляду за і проти: він був скептик, умів сміятись і сміявся з усього. Фюльжанс Рідаль — великий філософ буденного життя. Знання світу, дар спостережливості, зневага до слави, до так званої — як він каже — сухозлотиці, не засушили йому серця. Зовсім байдужий до власних інтересів і чутливий до чужих, він береться діяти лише заради друга. У цілковитій згоді з духом Рабле, він любить усмак попоїсти, проте не надто за тим женеться; він меланхолік і воднораз веселун. Друзі називають його наш полковий пес, і ніщо не змальовує Фюльжанса краще, як це прізвисько. Решта троє друзів, не менш визначні, ніж ці чотири, чиї силуети щойно описано, один по одному відійшли в небуття. Перший умер Меро, який став причиною знаменитої суперечки між Кюв’є та Жоффруа Сент-Ілером, двома однаково великими геніями, порушивши питання, що розділило науковий світ на два табори за кілька місяців до смерті того аналітика, котрий обстоював точну науку проти пантеїста, і нині живого й шанованого в Німеччині.[77] Меро був другом Луї, якого передчасна смерть теж незабаром вирвала із світу розумової діяльності. До цих двох людей, позначених печаттю смерті й сьогодні вже забутих, незважаючи на їхні неосяжні знання й талант, необхідно долучити Мішеля Кретьєна, ревного республіканця, що мріяв про європейську федерацію і 1830 року брав активну участь у русі сен-сімоністів. Політичний діяч, не меншого масштабу, ніж Сен-Жюст або Дантон, але простодушний і несміливий, як дівчина, мрійник, сповнений любові, обдарований мелодійним голосом, що зачарував би Моцарта, Вебера чи Россіні, він так співав деякі пісні Беранже, що серця повнилися поезією, пристрастями, надіями. Убогий, як Люсьєн, Данієль і всі його друзі, Мішель Кретьєн жив із безтурботністю Діогена. Він складав покажчики імен до великих творів, проспекти для видавців, а про свої політичні переконання мовчав, як могила мовчить про таємниці смерті. Цей веселий представник ученої богеми, цей великий державний діяч, який міг би змінити лице суспільства, поліг під мурами монастиря Сен-Меррі, як простий солдат. Куля якогось крамаря скосила одну з найшляхетніших істот, що будь-коли існували на французькій землі. Мішель Кретьєн загинув не за свої ідеї. Федерація, яку він проповідував, становила для європейської аристократії куди більшу небезпеку, ніж республіканська пропаганда; вона була доцільніша і не така безрозсудна, як страшні й туманні заклики до свободи, що її проголосили молоді шаленці, які вважали себе за спадкоємців Конвенту. Цього благородного плебея оплакували всі, хто його знав, і немає між ними жодного, хто б не згадував про цього великого, але мало кому відомого політика.