— А хіба ж біля мене не буде вас?
— Ні! — скрикнув Фюльжанс. — Ставши журналістом, ти думатимеш про нас не більше, ніж знаменита, всіма обожнювана балерина, роз’їжджаючи у своїй шовком оббитій кареті, думає про рідне село, про корови й черевики-сабо. Ти наділений всіма якостями журналіста — блиском і жвавістю думки. Ти ніколи не відмовишся від гострого дотепу, хоч би від нього довелося плакати твоєму другові. Я бачу журналістів у театральних фойє, вони наганяють на мене страх. Журналістика — справжнє пекло, то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія[79].
Що більше друзі наполягали, щоб Люсьєн не ставав на згубний шлях, то дужче вабило його бажання спізнати тієї небезпеки, і він затіяв суперечку сам із собою: чи не смішно було б покірно ждати, поки тебе знову обсядуть злидні? Після невдалої спроби видати свій перший роман, Люсьєн не надто квапився сідати за другий. Та й на які кошти він буде жити, пишучи новий? За місяць бідування запас його терпіння вичерпався. Та хіба не можна ушляхетнити професію, яку споганили журналісти, позбавлені честі й совісті? Друзі ображають його своїм недовір’ям, йому хочеться довести їм силу свого духу; може, він іще колись допоможе їм, ставши оповісником їхньої слави!
— А потім, що то за дружба, коли вона боїться співучасті? — спитав він якось увечері Мішеля Кретьєна, проводжаючи його додому разом із Леоном Жіро.
— Ми нічого не боїмося, — відповів Мішель Кретьєн. — Якби тобі трапилося нещастя вбити свою коханку, я допоміг би тобі приховати злочин і міг би й далі тебе шанувати; та коли я взнаю, що ти шпигун, я з жахом відсахнуся від тебе, тому що боягузтво й злочин стануть для тебе звичаєм. Оце тобі у двох словах уся суть журналістики. Дружба прощає переступ, неусвідомлений порив пристрасті, але вона невблаганна, коли йдеться про торгівлю сумлінням, розумом, думкою.
— Невже я не можу стати журналістом заради того, аби тільки продати свою збірку віршів, свій роман? А потім я зразу покину газету.
— Макіавеллі так би й зробив, але не Люсьєн де Рюбампре, — сказав Леон Жіро.
— Гаразд! Я доведу вам, що я вартий Макіавеллі.
— О! — вигукнув Мішель, стискаючи Леонові руку. — Ти штовхаєш його на згубу! Люсьєне, — сказав він, — у тебе є триста франків; ти можеш спокійно прожити на них три місяці. Тож берись до праці, напиши другий роман. Д’Артез і Фюльжанс допоможуть тобі створити сюжет. Ти наб’єш руку, станеш справжнім романістом. А я проникну в один із тих лупанарів мислі, я стану на три місяці журналістом, продам твої книжки якомусь видавцеві, перед тим полаявши його публікації; я напишу статті, я доб’юся прихильних відгуків про тебе; ми забезпечимо тобі успіх, ти станеш великою людиною і залишишся нашим Люсьєном.
— Але ж ти ображаєш мене, запевняючи, що я загину там, де ти залишишся неушкодженим.
— Прости його, боже, він іще дитя! — вигукнув Miшель Кретьєн.
Вигостривши свій розум на вечорах, проведених у д’Артеза, Люсьєн узявся вивчати статейки та бульварні жарти дрібних газет. Упевнений, що буде принаймні рівнею найдотепнішим журналістам, він став тайкома вправлятися в цій гімнастиці думки і якось уранці подався з дому із зухвалим наміром запропонувати свої послуги котромусь із командирів легких загонів преси. Виряджений у свій найкращий костюм, він перейшов на другий берег Сени, сподіваючись, що журналісти й письменники, майбутні колеги по перу, зустрінуть новачка прихильніше та безсторонніше, ніж оті два гатунки книгарів, із чиєї вини розбилися його надії. Він зустріне сердечність, щиру й ніжну доброзичливість, як і в Братстві на вулиці Чотирьох Вітрів. Хвилюючись од передчуттів, таких приємних людям із буйною уявою, і переборюючи їх, він вийшов на вулицю Сен-Фіакр, поблизу Монмартра й зупинився перед будинком, де містилася редакція однієї газетки; побачивши цей будинок, Люсьєн відчув, що увесь тремтить, ніби хлопчисько, який уперше переступає поріг вертепу. Одначе він увійшов до редакції, що розташувалася на антресолях. У першій кімнаті, розділеній навпіл перегородкою, знизу дощатою, вгорі гратчастою, він побачив однорукого інваліда, який своєю єдиною рукою притримував на голові кілька стоп паперу, а в зубах держав податкову книжку управління гербовими зборами. Цей бідолаха з жовтим, усіяним червоними бородавками обличчям, за що й дістав прізвисько Гарбуз, показав Люсьєнові на газетного цербера, який сидів за перегородкою. То був відставний офіцер із орденською стрічкою в петлиці; кінчик його носа ховався в сивуватій щетині вусів, голова, прикрита чорною шовковою шапочкою, визирала з широкого синього сюртука, як голова черепахи з-під панцера.
79
В «Божественній комедії» італійського поета Данте (1265–1321) його провідником по пеклу виступав римський поет Вергілій.