Наполеонівський солдат поволі підводив Люсьєна до дверей: чистячи щіткою свій синій сюртук, він явно збирався вийти, але Люсьєн наважився заступити йому дорогу.
— Я хочу працювати у вашій газеті, — сказав він, — і, повірте, я глибоко шаную капітана імператорської гвардії, одного з тих, кого увічнено в бронзі.
— Добре сказано, мій цивільний шпінгалете, — відказав офіцер. — Але яку службу хотіли б ви в нас нести? — спитав рубака, ляснувши Люсьєна по животу й виходячи на східці.
Він зупинився біля воротарки, щоб закурити сигару.
— Якби прийшли передплатники, прийміть їх, тітонько Шолле, і позаписуйте. Завжди ота передплата, тільки й чуєш, що передплата! — провадив він, повертаючись до Люсьєна, що йшов за ним. — Фіно — мій небіж — один з усіх родичів потурбувався про мене. Тож хай-но хто насмілиться скривдити Фіно, він матиме справу із старим Жірудо, капітаном драгунського полку імператорської гвардії! А почав я службу простим кавалеристом у армії Самбри й Мези, потім п’ять років навчав фехтування гусарів першого полку Італійської армії! Тільки ча-ах, ча-ах! — і кривдник на тім світі, — додав він, розсікаючи рукою повітря. — Так от, хлопче, у нас є працівники всякого калібру: одні пишуть і дістають платню, інші пишуть і нічого не отримують — ми їх прозвали охочекомонниками; і нарешті, є такі, що нічого не пишуть, але то хлопці не ликом шиті, уміють свого доскочити, — вони вдають із себе письменників, попримазувалися до газети, частують нас обідами, вештаються по театрах, утримують актрис і дуже щасливі! Чого ж бажаєте ви?
— Сумлінно працювати і добре заробляти.
— Зразу видно, що новобранець! Усі вони одним плигом прагнуть доскочити до маршала Франції! Послухайте старого Жірудо! Краще йдіть збирати цвяхи по рівчаках, як той хоробрий молодець, гляньте: по виправці видно, що він служивий. Хіба не жах, що старий солдат, котрий тисячу разів дивився смерті у вічі, сьогодні змушений збирати цвяхи на паризьких вулицях? О господи, праведний боже! Тепер поневіряйся, небораче, — ти ж не підтримав Імператора! Так от, хлопче, отой штатський, якого ви бачили тут уранці, заробив за місяць сорок франків. Чи зможете ви заробити більше? А на думку Фіно, він найздібніший із наших працівників.
— Коли ви йшли в армію Самбри й Мези, хіба вас не осмикували — мовляв, там чигає на вас небезпека?
— Авжеж, сто чортів!
— Ну, то як же...
— А так: ідіть до мого небожа Фіно, він людина добра, найкраща з усіх, яких вам доведеться тут зустріти; може, ви його й зловите, бо він невловимий, як той в’юн. Його діло, бачите, не в тім, щоб писати самому, а щоб запрягти до писання інших. Бо наші шелихвости більше полюбляють бенкетувати з актрисами, ніж квацяти папір. О, то справжні пістолети! Мав за честь познайомитися з вами.
Касир помахав свинцевою головкою свого грізного ціпка, що колись захищав «Германіка»[81], і Люсьєн зостався сам на бульварі, не менше приголомшений картиною газетних справ, ніж наслідками видавничих переговорів із книгарями Відалем та Поршоном. Він разів десять бігав на вулицю Фейдо, намагаючись упіймати головного редактора газети Андоша Фіно, але так і не застав його. Вранці він іще не повернувся. Опівдні з’ясувалося, що він тільки-но вийшов: сказали — снідає в такому-то кафе. Люсьєн подався в кафе і, тамуючи глухе роздратування, запитав про Фіно в буфетниці: Фіно щойно вийшов. Нарешті, знемігшись, Люсьєн дійшов висновку, що Фіно — персонаж апокрифічний, казковий, і подумав, що простіше впіймати у Флікото Етьєна Лусто. Молодий журналіст, звичайно, пояснить йому, звідки ця таємничість, що огортала газету, в якій він працював. Від того дня, сто разів благословенного, коли Люсьєн познайомився з Данієлем д’Артезом, він перемінив своє звичайне місце в ресторані Флікото: друзі обідали, сидячи поряд, і стиха розмовляли про високу літературу, обмірковували сюжети, способи їх подачі, зав’язки й розв’язки. В той час Данієль д’Артез правив рукопис «Лучника Kарла IX», він переробляв там цілі розділи, вписав у книжку найкращі її сторінки, додав чудову передмову, чи не кращу за сам твір, яка так яскраво освітила молоду літературу. Одного дня, коли Люсьєн сідав поруч із Данієлем, що чекав на нього, і вже потискував йому руку, у дверях з’явився Етьєн Лусто. Люсьєн висмикнув руку із Данієлевої руки і сказав офіціантові, що обідатиме на колишньому своєму місці, біля конторки. Д’Артез кинув на Люсьєна один із тих ангельських поглядів, у якому прощення затьмарювало докір, і цей погляд розчулив серце поета, — він схопив руку Данієля і знову потиснув її.
81
Трагедія Арно А.-В. (1766–1834). Поставлена 1817 р., викликала конфлікт між роялістами й лібералами, оскільки містила випади проти роялістської реакції.