Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.
— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.
З цими книжниками-бригадмільцями начальник відділення заговорив про книжкову товкучку. На його подив, майже всі комсомольці явно засмутилися, дізнавшись, що незабаром уже не зможуть вимінювати цікаві книжки у таких же, як і вони самі, безкорисливих любителів літератури. Але разом з тим погодилися, що Феніморів Купріних треба «вилучати з обігу» негайно.
І ось одного привітного літнього ранку в неділю на Кузнецький міст прийшли всі одинадцять книжників-бригадмільців. Серед них був молодий технік Іван Волошин.
Іван Волошин і раніше зустрічав тут Фенімора Купріна, не раз бачив, як той міняв «Гроші» на гроші. Сьогодні, побачивши, як швидко промайнули темні окуляри, він непомітно пішов за спекулянтом. Цього разу Людина-невидимка торгувала вже не «Грошима», а романом з дуже дивною назвою. Волошин чув, як Фенімор Купрін, підійшовши до товстого чоловіка в ясно-сірому габардиновому костюмі, конфіденційно повідомив йому:
— «Блиск і злидні куртизанки Нана». Славнозвісний заборонений роман…
Габардиновий громадянин, очевидно, не був новачком у книжкових справах. Він знизав плечима і сказав оперним басом:
— Ви щось плутаєте, любий. «Блиск і злидні куртизанок» — це роман Бальзака. А «Нана» — роман Золя.
— Не хвилюйтесь, громадянине, — з гідністю збіднілого іспанського гранда відповів Фенімор Купрін, — я знаю, що «Нану» написав Еміль Золь, а «Куртизанок» створив Бальзак. Але в цій забороненій книжці обидва романи переплетені разом. А рвати їх мені невигідно.
— Ах, ось воно що! — здивувався товстун. — Та звідки ви взяли, що романи Бальзака і Золя хтось забороняв?
— Це якраз неважливо, громадянине. Там є все, що цікаво мужчині, — не здавався Фенімор Купрін. — Пальчики оближете.
Оперний бас хотів заперечити ще щось, але Фенімора Купріна вже тягли за рукав:
— Скільки?
— Півтори сосни…
— Бери третю половину.
— Хо-хо! Пошукай, погуляй…
Іван Волошин стояв зовсім поряд із спекулянтом. Він уже хотів узяти його за руку і запросити до відділення міліції, як раптом помітив, що з Фенімором Купріним діється щось дивне: забувши про куртизанок і про свого покупця, спекулянт завмер на місці, як мисливський собака, почувши дичину. Він навіть зняв окуляри і спрямував удалину пильний погляд.
Волошин простежив за його поглядом, але нічого особливого не помітив: книжники, що їх відганяли міліціонери, перекочовували з місця на місце, викрикуючи на ходу:
— Міняю «Голову професора Доуеля» на «Вершника без голови»!
— Є «Ідіот», потрібен «Любий друг!»..
— Міняю «Тридцятирічну жінку» на «Ляльку»!
Та що ж усе-таки помітило у безладних рядах мисливців за книжками «орлине око» Фенімора Купріна?
Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…
Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:
«Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..»
Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.
З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:
— Іноземних книжок не беремо.
І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.
«Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…» — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.
Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають «академіками». Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.