Він побіг до воріт. Юрми книжників, як купчасті хмари, і досі блукали по тротуарах: ні міліцейські свистки, ні погоня за шахраєм не могли їх розігнати. Волошин пробрався на те місце, де він залишив бабусю і дівчину в зеленому плащі, але ні тієї, ні другої не знайшов. Кілька разів він пройшов по тротуарах, оглядаючись на всі боки. Бабуся і дівчина щезли безслідно…
Волошин попрямував у відділення. На великий подив, він побачив там, крім Фенімора Купріна, і дівчину, яка хотіла купити у бабусі французькі книжки.
— Нарешті! — радо вигукнула вона. — А я прийшла як свідок. Цього шахрая слід добре-таки провчити.
— А бабуся де? — спитав Волошин.
— Бачили?! Потерпіла навіть не з’явилась! А мене притягли! Неподобство! — обурювався Фенімор Купрін.
— Громадянин Феклін, замовкніть! — спокійно наказав черговий.
— Я не знаю, де вона зараз, — стала пояснювати дівчина. — Її буквально за руку відтягли, коли почався гармидер з цим шахраєм. Я тільки чула, що якийсь тип крикнув їй: «Тікай, бабо! Його піймають, тебе по судах затягають!» — і поволік стареньку в натовп. Як добре, що ви врятували цю книгу! її неодмінно треба здати в Ленінську бібліотеку.
— Книгу не можна нікуди здавати, громадянко, — офіціальним тоном заявив черговий, одірвавшись од акта, якого він складав. — Це речовий доказ.
— Нічого, здамо потім, — заспокоїв дівчину Волошин. — Але як нам знайти бабусю? Адже вона потерпіла, вона власниця книги, яку ми врятували.
Дівчина знизала, плечима:
— Не знаю…
Черговий по відділенню записав її свідчення. З’ясувалося, що дівчину звуть Тася (Анастасія), а прізвище її Березкіна, і що вона студентка французького відділення Інституту іноземних мов.
Волошин і Тася разом вийшли з відділення міліції і попрямували до площі Свердлова. Дорогою вони розмовляли про книги, про шахи, про бокс. І з сміхом і обуренням Тася згадувала, як Фенімор Купрін на її очах «купував» у бабусі старовинну книгу. Їй було жаль бідної старенької.
— Давайте знайдемо її! — запропонувала Тася.
— Що ж, спробуємо, — охоче погодився Волошин. — Зрештою, це з моєї вини бабуся позбулася своєї книги. А книга, за всіма ознаками, ідейна.
— Яка? — здивовано спитала Тася.
Він посміхнувся.
— Це у мене звичка. Все хороше я називаю «ідейним», усе погане — «безідейним».
— Ах, он як! Ну, тоді, якщо не хочете бути «безідейним» бригадмільцем, знайдіть бабусю, — повчальним тоном сказала Тася.
Професор Стрілецький
Минув тиждень після пригоди на книжковій товкучці, а новий знайомий подзвонив Тасі Березкіній всього один раз. Він розповів, що обійшов усі московські букіністичні магазини, які торгують іноземними книжками. Він сподівався, що бабуся з кошиком усе-таки однесла свої французькі книжки букіністам і тоді з накладної можна було б дізнатися про її прізвище й адресу. Але ніхто не приносив у ці магазини книжок, назви яких Тася йому сказала. Нічого не могли повідомити про бабусю і в книжковій крамниці письменників.
— Бідний! — вигукнула Тася. — Ви, напевно, замучилися. Всі магазини обійшли!..
— Ні, не дуже замучився, — безтурботним тоном відповів Волошин. — У Москві всього лише… два букіністичні магазини беруть і продають безідейну іноземну літературу.
У нього були лукаві очі. Тася їх не бачила, але знала, що вони зараз такі.
Волошин запросив її сходити в кіно, але Тася відмовилася: наближались іспити.
Одійшовши від телефону, вона сіла на диван і задумалась над книжкою, згадавши шапку каштанового волосся, чіткий профіль з довгуватим «гоголівським» носом, веселі карі очі…
«Любить книжки… Захоплюється боксом і шахами… Бригадмілець… Цікавий хлопець…»
Через тиждень Іван Волошин знову подзвонив Тасі. У його тоні вже не було звичайного спокою і жартівливості.
— Нам треба негайно зустрітися, — квапливо сказав він. — Надзвичайна пригода з нашою древньою «біблією»…
— Що сталося?
— Обох нас хоче бачити професор Стрілецький. Це знавець стародавньої літератури.
Отже, старовинна книга вже потрапила до рук учених.
— Добре. Коли ми повинні до нього прийти?
— Сьогодні о будь-якій годині. Він чекає нас…
Вони домовилися зустрітись через півгодини в Олександрійському сквері, навпроти обеліска.
Тася прийшла в сквер майже вчасно, запізнившись усього тільки на двадцять хвилин.
Молодий бригадмілець похмуро буркнув:
— Салют! Ходімо…
— У відділення? — сміючись запитала Тася.