У той самий момент, коли автор поставив крапку після слів «пройдеш і не помітиш», ясні очі Тасі, що байдуже перебігали з чорнильниці на прес-пап’є, раптом пожвавились. Вона згадала слова бабусі: «…несіть, каже, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, потому як вона дуже цінна книга».
Тася підхопилася.
Клавдія Антипівна!.. Але прізвище? Як її прізвище?.. На це запитання відповіді не було. І тоді в напруженій пам’яті дівчини спливли інші слова старенької:
«Це моєї колишньої барині книги, Євгенії Феліксівни…»
Хто вона, ця «бариня»?
Тася схопила трубку телефону:
— П’ятдесяте відділення? Бригадмілець Іван Волошин не дзвонив?.. Ні?.. Пробачте…
Тася сердито шпурнула трубку.
«Неподобство! Я певна, що він байдикує!.. І це від нього залежить доля дорогоцінної бібліотеки Грозного!..»
«Я сорок років її шукаю», — згадала Тася слова Стрілецького, згадала, скільки надії було в розумних, ласкавих очах старого.
Вона тяжко зітхнула і стала гортати якусь стару книжку, на титульній сторінці якої був видрукуваний екслібрис: «Борис Григорович Перелєшин».
Тася задумалась і наморщила лоба:
«Екслібрис… Де?.. Чий?.. Коли я бачила?.. Екслібрис… Екслібрис значить — „із книг“…»
Тася відклала книжку, і зненацька в її уяві постало маленьке вишукане французьке факсиміле, облямоване вигадливою віньєткою: «Princesse Eugenie Belskaja».
— «Прінцес Ежені Бєльська», — прошепотіла Тася майже злякано.
Так! Так! Саме таке факсиміле вона бачила на титульній сторінці дідоновського Ламартіна, «Княгиня Євгенія Бєльська».
Колишня бариня Євгенія Феліксівна. Княгиня Євгенія Бєльська. Ну, звичайно ж, це вона! Тася знову кинулась до телефону:
— П’ятдесяте відділення? Волошин дзвонив?.. Ні?.. Скажіть мені його адресу або службовий телефон, негайно!..
Але черговий спокійно й офіціально сказав:
— Адреси наших бригадмільців стороннім особам не даємо.
— Я не стороння! — швидко і схвильовано заговорила Тася. — Мене разом з Волошиним слідчий направив до експерта в справі про старовинну книгу.
Черговий не зрозумів:
— У справі про книгу? Про яку книгу?
— Це книга Агафія… Візантійська.
— А що сталося з цією книгою?
Тася ніяк не могла пояснити черговому складну історію появи і врятування візантійської антології Агафія. Черговий був «не в курсі справи», і розмова вийшла плутана.
— Її намагались украсти, — говорила Тася,
— Так-так. Зрозуміло. Ви, значить, запобігли замірові? — спроквола питав черговий. Очевидно, він уже щось записував.
— Запобігла не я, а Волошин, — безнадійно зітхнувши, відповіла Тася. — Хіба ви про це не знаєте?
— Ні… тобто, звичайно, може й чув, але у нас щодня пригоди… А ви, значить, ця сама Агафія Візантійська і є? Потерпіла?..
— Ні, я свідок.
— Ага! Зрозуміло…
Черговий був спантеличений і разом з тим уже зацікавлений.
— Як ваше прізвище? — запитав він.
— Березкіна Анастасія, студентка.
— Зачекайте хвилинку… Не відходьте од телефону.
Запала мовчанка, в глибині якої булькотів чийсь монотонний голос:
— А я вам кажу, товаришу старшина, точно й певно, що у тверезому вигляді я не маю звички кидатися пляшками. Це може підтвердити моя фактична жінка… А що стосується моєї юридичної дружини, то це особа антирадянського походження…
Хвилин через три знову почувся голос чергового:
— Громадянко Березкіна! Начальник відділення просить вас подзвонити бригадмільцеві Волошину по телефону Е 8-16-32.
Волошин примчав на таксі. Він був схвильований не менше ніж Тася:
— Я нічого не зрозумів по телефону. До того ж у нас там пекельний галас. Яка княгиня? У чому справа?
Тася розповіла йому, як вона спершу пригадала ім’я й по батькові бабусі, потім ім’я й по батькові її колишньої пані і, нарешті, пригадала, що бачила на одній з французьких книжок екслібрис княгині Євгенії Бєльської.