— Віддайте її ученим людям, а то з нею тільки біди наживеш.
Вони пройшли в дім. Клавдія Антипівна тулилась у маленькій комірчині, більшу частину якої займав пузатий темно-червоний комод. Над комодом, у красивій позолоченій рамі, висів середнього розміру портрет молодої жінки, написаний тушшю.
— Вона… — сумно дивлячись на портрет, сказала Клавдія Антипівна. — Їй тоді було двадцять років…
Не відриваючи очей, Тася дивилася на портрет. Обличчя Євгенії Бєльської, трохи продовгувате і, мабуть, бліде, привертало увагу несподіваною і незвичайною красою. Його обрамляла хмарка темного волосся і комірець світлої блузки, оздобленої мереживом тонкого, як у сніжинки, рисунка. Великі очі дивились на Тасю насторожено, навіть тривожно.
Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: «Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?»
— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.
— «Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати», — замислено промовив Волошин.
— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..
— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.
— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: «Ну, слава богу, тепер я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось». От і «пішла»… на той світ.
Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.
Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.
Батьки молоденької дівчини Ежені де Мерод, зубожілі французькі аристократи, у 1913 році віддали її заміж за багатого російського князя Андрія Бєльського, але Ежені, переїхавши в Росію, покохала тут свого дівера, чоловікового брата, князя Платона (вій був гарний і розумний, чого не можна було сказати про Андрія).
Своє кохання Платон та Ежені приховували недовго; незабаром усе розкрилося. Але революція примусила Андрія Бєльського тікати за кордон, а князь Платон таємно вивіз Ежені з Петербурга у Вологду. Як потім розповідала Євгенія Бєльська Клавдії Антипівні, Платон Бєльський ще до революції розшукував старовинні книги в якомусь вологодському монастирі. Він часто їздив у Вологду з Петербурга і одного разу навіть брав з собою свою кохану… Тут Волошин, який уважно слухав, запитав стареньку:
— Ви точно знаєте, що він їздив у Вологду?
— У Вологду, синку, у Вологду, — підтвердила Клавдія Антипівна. — Вони і мене того разу взяли, але в місті залишили, а самі далі поїхали пароплавом по річках та озерах. Кажуть, там у лісах та за сімома озерами монастир древній стоїть, святим Кирилом збудований. Ото в той монастир і їздили князь Платон з Євгенією Феліксівною. Там він і книги старовинні шукав…
— А звідки взялась у Євгенії Феліксівни та старовинна книга, що я у шахрая одібрав? — спитав Волошин.
— А ту книгу князь Платон своїй дорогій кралечці ще в першу війну подарував і навіть напис зробив. — Клавдія Антипівна лукаво посміхнулась і розповідала далі; — А чоловік її якось і знайшов ту книгу. «Он, — каже, — які написи вам роблять, мадам?» А Євгенія Феліксівна розсердилася. «Забирайтеся геть, — каже, — йолоп!» — і вирвала у нього книгу, та тільки не всю, верхня палітурка в руках у чоловіка зосталася. Сміх і гріх!..
— Ну й що ж? Знайшов князь Платон старовинні книги? — нетерпляче запитала Тася.
— Не знаю, донечко, — відповіла старенька і зажурено вела далі: — Відомо тільки мені, що пішов він з Вологди та так і пропав навіки…
— Чому пішов? — діловито поцікавився Волошин.
— Сварка між ними відбулася. Євгенія Феліксівна вирішила, що князь Платон не інакше, як схибнувся з розуму, а старовинні книги — це тільки його примха. Вона навіть лікаря покликала, А він розгнівався, штовхнув лікаря в груди і пішов світ за очі. Більше вона, сердешна, його і не бачила, хоча два роки по всьому Вологодському краю шукала… А потім зібрала свої пожитки та й приїхала до мене. Я їй ще в Петербурзі на прощання московську адресу своєї сестри дала.