— Мосьє Кортец і містер Бєльський, — урочисто відрекомендувала гостей Лірика. — Вони чекають тебе, Дмитре.
Іноземці поклонились і потиснули руку надзвичайно занепокоєному господареві.
— Дуже приємно… дуже приємно… — забурмотів Лжедмитрій, обшарюючи несподіваних гостей бігаючими рисячими очицями. — Прошу сідати… Чим зобов’язаний, панове?
Кортец засміявся:
— Ні, я бачу: ви мене не впізнаєте, товаришу Тараканцев, — сказав він і сумно хитнув головою. — Та і як впізнати?.. Двадцять років не бачились… Я постарів, розтовстів. А ви все такий самий.
— Дозвольте! — Тараканцев наморщив лоба і придивився. — Кортец?! Агент Антикварного тресту?..
— Так, це я, Дмитре Павловичу… «Торгсин»… Деякі картини… Коптське євангеліє…
— Аякже! Звичайно, пам’ятаю! — без ніякого захоплення промовив Тараканцев. — Педро Хорхе Кортец.
— Абсолютно правильно! У вас феноменальна пам’ять на імена… А це мій юний друг, такий самий вільний турист, як і я, Джейк Бєльський.
Джейк вклонився.
— Дуже приємно, — сказав замороженим голосом Тараканцев. — Я можу вам чим-небудь бути корисним, панове?
— Мені дуже неприємно турбувати вас, Дмитре Павловичу, — солодким голосом мовив Кортец. — Але мій друг, син заможних батьків, вивчає стародавнє східне мистецтво. Йому треба побувати у деяких ваших музеях…
У Тараканцева одлягло від серця, він уже заспокоївся і з цікавістю подивився на «сина заможних батьків». Той запобігливо моргав і дивився на Лжедмитрія з дитячою благальною посмішкою.
— Звичайно! Будь ласка! Для всіх туристів у нас всюди відчинені двері, — сказав Тараканцев і широко розвів руками, демонструючи готовність виявити гостинність.
— Користуючись давнім знайомством з вами, Дмитре Павловичу, я хотів просити вас, щоб ви порадили, намітили маршрут містерові Бєльському… — сказав Кортец і, оглянувшись на дам, додав винуватим тоном: — Але я боюся, що ця розмова буде нудною і втомливою для наших прекрасних дам.
Практична Лютеція Гаврилівна одразу збагнула, що паризькі гості прийшли на квартиру до її зятя не по музейні поради, а в якійсь важливішій справі. Вона взяла за руку свою недогадливу дочку і, ведучи її в сусідню кімнату, ніжно пробасила:
— Ріко, дорога! Я давно збираюся показати тобі мережива, які подарував мені граф Фрідріх-Марія…
Два невідомі шедеври
— Ми з вами, Дмитре Павловичу, розмовляємо вже півгодини і ніяк не можемо домовитися, — сумно схиливши голову набік, сказав Кортец.
Тараканцев нервово затарабанив пальцями по столу:
— І ніколи не домовимося, пане Кортец. Я нічим вам не можу допомогти. Ніякі ваші гонорари мені не потрібні. А провадити розкопки в нашому монастирі вам навряд чи дозволять. Навіть на концесійних умовах. У цьому ви переконалися, побувавши в міністерстві.
Кортец зупинився коло підвіконня і зосередив свою увагу на якомусь в’їдливо-зеленому кактусі, схожому на пухлину,
— Прикро… — зітхнувши, сказав він, повернувшись до Тараканцева. — У вас тут справді щось сталося, щось змінилось.
— Так, мосьє Кортец, часи «Торгсину» канули у вічність, — відповів Тараканцев, осміхаючись. — Зараз ми ведемо культурний обмін з закордоном, але не продамо вже жодного цінного витвору мистецтва.
— Дух епохи змінився, — чи то запитав, чи то констатував Кортец.
— Цілком справедливо…
— Але я не вірю, щоб змінилися люди, які з легкою душею міняли шедеври мистецтва на крупорушки, — багатозначно дивлячись на Тараканцева, пророкотав Кортец.
Лжедмитрій насторожився:
— Не знаю, кого ви маєте на увазі. Я особисто вам жодного шедевра не продав.
— Дмитре Павловичу! — з підозрілою щирістю сказав Кортец, підійшовши до Тараканцева. — Я теж так думав. Але якось… це було зовсім недавно, в Парижі… я переконався, що ви, можливо самі того не знаючи, все-таки продали мені два шедеври, два невідомих портрети пензля Боровиковського…
Тараканцев аж підскочив од несподіванки:
— Що таке? Я вас не розумію…
— Джейк! Голубе мій! Поясніть товаришеві Тараканцеву те, чого він не розуміє, — звернувся Кортец до Джейка, який тихенько сидів осторонь і байдуже розглядав непроникну фізіономію Тараканцева.
— З задоволенням, мосьє, — сказав Джейк і, вийнявши з великого конверта дві кольорові репродукції поклав на стіл перед стурбованим Тараканцевим. — Це два пейзажі. Їх купив мосьє Кортец у Росії і продав мені. З допомогою рентгену я пересвідчився, що під верхнім шаром фарби є ще одне зображення.