— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.
— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.
— Що треба?! — повторив старик.
Волошин уже отямився від несподіванки.
— Книги, — коротко сказав він.
— Не віддам! — відрізав старик.
Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.
— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.
— Ні!
— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…
— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.
Волошин нахмурився:
— Я не піду…
— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..
— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.
— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..
«Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…»
Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.
Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.
— Відчиніть!
Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…
— Відчиніть! — наказав Волошин.
Ні слова…
«Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..»
Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.
«Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва».
Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.
…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.
«Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..»
Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:
— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..
Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.
— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..
Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.
Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.
— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.
— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…
Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.
Волошин висмикнув прут і крикнув:
— Виходьте! Будемо ламати двері!..
У відповідь — мовчання…
Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…
Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…
— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.
Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.
…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.
— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.
— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.
Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:
— Дерев’яний! Наша взяла!..
Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина: