— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.
— Егей! — озвався Майгін.
— Ну, що там?
— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!
— А Нене там?
— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.
Майгін, певно, віддалявся.
Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.
— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.
— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.
Ніхто не озивався.
— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.
— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.
— А що як він заблудив?
— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.
Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:
— Андрію! Це ви, Андрію?
— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!
— Нене! — вигукнув Петя і так рвучко сунувся в нішу, що не впав тільки завдяки Берсеньєву, який вчасно схопив його за куртку.
— Ого-го! — донісся знову вже досить чіткий голос Майгіна.
— Ого-го! — повторив за ним дзвінкий хлопчачий голос.
І в ту ж хвилину Берсеньєв і Петя побачили внизу Майгіна, а поруч з ним маленького ламута. Нене крутив головою, зазираючи вгору, і скалив зуби.
— Живе, бісеня! Ось він! — крикнув Майгін. — Але як ця штука піднімається нагору? Не збагну.
Він ступив на площадку «ліфта» і враз помітив, що вона сама повільно поповзла вгору.
— Нене! Сюди! — крикнув Майгін.
Схопивши хлопчика за руку, він ледве встиг втягнути його на «ліфт».
Коли вони піднялися нагору і Петя від надміру почуттів обняв Нене, Майгін сказав:
— Далеченько ж він заховався. Коли б не привиди господарів цього будинку, дідька лисого ми б його знайшли.
— У нього чудовий вигляд! — сказав Петя. — А я думав, що він давно помер з голоду.
— Чого йому вмирати, коли він потрапив, як мишеня, в головку сиру! Там харчів вистачить років на двадцять, — посміхаючись, сказав Майгін і поплескав Нене по щоці, колись блідій і дряблій, а тепер повній і рум’яній. — Бач, яку пику нажив на чужих хлібах, порося!
Майгін вивернув у Нене кишені, звідти посипалися різноколірні кубики й кульки, схожі на цукерки.
— Мій цукор! — вигукнув Нене і, відсторонивши руку Майгіна, почав збирати на підлозі свої ласощі.
— Карош цукор… Їж, — сказав він, простягаючи Петі «цукерку».
Петя нерішуче взяв її і почав розглядати.
— Це що, цукерки? — здивовано спитав він.
— Не знаю, — сказав Майгін. — Якщо це й цукерки, то вони, в усякому разі, врятували Нене від голодної…
Він не закінчив фрази. Берсеньєв міцно стиснув його руку. Майгін оглянувся. На порозі кімнати стояв високий чоловік вельми дикої зовнішності, з важкою мисливською рушницею за плечима.
Мисливець з інтегралами
Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.
— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.
У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.
Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:
— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.
Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.
Раптом незнайомець усміхнувся.
— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…