— Я хочу поговорити з тобою про дещо, — сказав я.
Ролі відпив ковток «Сема Адамса».[21]
— Про Лорін Велс?
— Ні, — здивовано відповів я. — Звідки тобі спало на думку, що я хотів би поговорити з тобою про Лорін Велс?
Він стенув плечима.
— Я помітив, що ви розмовляли з нею у спортивній залі.
— Вона балаболка, — пояснив я.
— Але балаболка з чудовими формами.
— Я не знаю, звідки в неї інтерес до мене. Думаю, в її світі Синтія та я досягли статусу певної слави. Лорін майже ніколи не розмовляла зі мною, доки ми не з’явилися в тому шоу.
— Можна попросити твій автограф? — запитав Ролі.
— Чом би й ні? — відповів я. Зачекав хвилину, ніби подаючи сигнал, що перемикаю нашу розмову на іншу передачу, і сказав: — Синтія завжди думала про тебе як про рідного дядька, ти знаєш? Я знаю, ти був дуже уважним до неї, після того, як усе сталося. Тому я відчуваю, що можу до тебе прийти й поговорити про неї, коли в нас виникає якась проблема.
— Говори.
— Мені починає здаватися, що Синтія втрачає над собою контроль.
Ролі поставив свій кухоль із пивом на стіл, облизав губи.
— Хіба ви обоє не ходите до того психіатра, як пак її звуть, Кринкл чи якось інакше?
— Кінцлер. Атож, ходимо. Раз на два тижні чи десь так.
— Ви вже розмовляли з нею про це?
— Ні. Це досить складна тема. До того ж вона іноді розмовляє окремо з кожним із нас. Я міг би порушити цю тему. Але це не схоже на одну тему. Це схоже на багато тем, що складаються докупи.
— Наприклад?
Я почав розповідати йому все по порядку. Про тривогу через коричневий автомобіль. Про анонімний телефонний дзвінок, коли хтось сказав їй, що рідні прощають її, про те, як вона випадково стерла всю інформацію про той дзвінок. Про те, як вона гналася за тим чоловіком у торговельному комплексі, думаючи, що то її брат. Про капелюх на кухонному столі.
— Що? — перепитав Ролі. — Капелюх Клейтона?
— Так, — сказав я. — Мабуть, то справді був його капелюх. Дуже схоже, він лежав у неї запханим у коробку всі ці роки. Хай там як, а він мав відомий їй знак усередині, першу літеру його імені, під підкладкою.
Ролі на мить замислився.
— Якщо вона поклала туди капелюх, то вона могла сама ж таки написати літеру в ньому.
Ця думка ще не приходила мені в голову. Синтія попросила, щоб я пошукав ту літеру, замість узяти в мене капелюх і зробити це самій. Вираз шоку на її обличчі був надзвичайно переконливим.
Але я подумав, що припущення Ролі було цілком імовірним.
— І то не обов’язково мав бути капелюх її батька. То міг бути який завгодно капелюх. Вона могла купити його в комісійному магазині і сказати, що то його капелюх.
— Вона понюхала його, — розказав я. — Коли вона його понюхала, то сказала, що це, поза всяким сумнівом, капелюх її батька.
Ролі подивився на мене таким поглядом, ніби я був одним із його тупих школярів.
— Вона могла й тобі дати його понюхати, щоб підтвердити свою думку. Але це не доводить нічого.
— Вона могла все це підлаштувати, — припустив я. — Хоч мені й дуже важко в таке повірити.
— Мені не здається, що Синтія втрачає душевну рівновагу, — сказав Ролі. — Вона перебуває під величезним стресом, це так. Але маячня?
— Ні, — заперечив я. — Не думаю, щоб до цього дійшло.
— Або підлаштовувати всякі ситуації? Навіщо їй це робити? Навіщо удавати, ніби був загадковий телефонний дзвінок? Навіщо класти отого капелюха на стіл?
— Не знаю. — Я спробував пошукати відповідь на це запитання. — Привернути увагу? Але для чого? Для того, щоб поліція повернулася до цієї справи? І зрештою, з’ясувала, що ж насправді сталося з її родиною?
— Але чому саме тепер? — запитав Ролі. — Чому вона чекала стільки часу, щоб повернутися до цього тільки тепер?
І знову ж таки, я не мав про це найменшого уявлення.
— Прокляття, я не знаю, що думати. Лише хочу, щоб усе закінчилося. Хай би навіть ми відкрили, що всі вони померли тієї ночі.
— Хай упаде завіса, — сказав Ролі.
— Ненавиджу цей вислів, — мовив я. — Але, по суті, я хотів би, щоб сталося так.
— А крім того, ти повинен узяти до уваги, — сказав Ролі, — що якщо вона не залишила той капелюх на столі, тоді й справді хтось проник у ваш дім. І це не обов’язково означає, що то був батько Синтії.