— Еге ж, неприємна історія, — зауважив Воробйов — І вигадає ж людина таке — топитися.
Нахилився, підняв маленький недокурок сигарети. Понюхав.
— Марка «Лакі страйк», американські… Що ж у кишенях?
— Ось, — міліціонер, що вартував біля речей, простягнув фанерну дощечку, на якій лежало майно самовбивці: носова хусточка, дві монети — п'ятнадцять копійок і гривеник, квитанція про сплату за номер у готелі «Центральний», пачка з-під сигарет «Лакі страйк», де залишилося дві сигарети, бумажник. У бумажнику листи, якісь папірці і документ на право тримісячного проживання в СРСР, виданий Томасу Блеквуду.
— Мундштук? — спитав Воробйов.
— Мундштука нема.
— Добре шукали?
— Звичайно, — з легкою образою відповів міліціонер.
— А годинник?
— Годинника теж немає.
— Дивно, — промовив Воробйов. — Годинник він міг, звичайно, забути, а от мундштук… Адже сигарету викурено через мундштук…
Воробйов узяв візу, довго розглядав фотографію на ній. Чітка пам'ять швидко відновила в мозку картину: порт, теплохід «Тускарора», шестеро іноземців, які йдуть причалом до автомобіля. Один з них — невисокий на зріст, плечистий, з добре загладженим пластичною операцією і все ж помітним шрамом на шиї — дивився зараз на Воробйова з фотографії.
— Ось воно що, — протягом сказав Воробйов. — А я його начебто знаю… Ну, гаразд, що ж далі?..
Нахилився і почав розглядати пісок.
— Так… Тут він роздягнувся, склав речі, залишився в самій білизні. Чорт! Зовсім незрозуміло. Людина топитися надумала, а перед тим на березі чекає, доки тіло охолоне, застудитись боїться. Бачите, сліди вдавилися. Не менше двох хвилин стояв.
Біля берега дно заросло темнозеленою морською травою. Каміння, покрите нею, стало безформним і слизьким. А верхівки його над водою зберігали свій природний колір яєчного жовтка з молоком.
На одному з каменів, гострий зуб якого випинався з води за півметра від берега, Воробйов знайшов те, що перетворило його здогад на певність.
— Дивіться! — вигукнув він і в азарті кинувся, не роззуваючись, до каменя. — На камені шматочки жовтої шкіри. З такої роблять чемодани. Очевидно, Блеквуд ніс чемодан і, послизнувшись, черкнув об камінь або, опустивши чемодан надто низько, зачепив ним за кам'яний зуб.
Воробйов зібрав дорогоцінні жовті шматочки шкіри, поклав у паперовий пакетик. Тільки після цього він зняв туфлі і вилив з них воду.
— Оце так видовище! Входить чоловік у воду в самій білизні, з чемоданом, годинником на руці і мундштуком у зубах — топитись зібрався. Думає, дурніших за себе знайшов… Рушайте, товариші, берегом праворуч, а я піду ліворуч. Десь недалеко він повинен вийти з води.
Воробйов не помилився. Не встиг він пройти й сотні метрів уздовж пляжу, як натрапив на ланцюжок слідів. Розміром і формою вони були точнісінько такі, як ті, у бухточці… І так само, як ті, вели у воду, а не з води. Так принаймні подумав би недосвідчений спостерігач. Але Воробйов одразу встановив по сильно вдавленій п'яті, що «утопленик» вийшов з води спиною вперед. «Хитрий і передбачливий», подумав він.
Воробйов пішов по слідах, і вони розповіли йому все так докладно, начебто він сам був присутнім під час мандрівки Томаса Блеквуда, який спершу «втопився», а потім знову «народився» з морської піни.
Підійшовши до міліціонерів, Воробйов наказав викликати собаку-шукача і спробувати прослідкувати, куди подався «самовбивця» з пляжу, а сам поїхав у місто…
Номер готелю, зайнятий Блеквудом, з учорашнього вечора стояв порожній. Чергова по поверху розповіла, що пожилець, узявши з собою шкіряний чемоданчик, пішов о десятій годині, як тільки перестав дощ. Одягнений він був у сірий костюм. Блеквуд взагалі мав звичку регулярно ходити для моціону години дві-три по вулицях. Інколи він брав з собою чемоданчик. Для чого — невідомо.
Не набагато більше розповів Воробйову і перекладач Дима. Він описав зовнішність Блеквуда, розказав про його відвідини євангелістів та «слуг сьомого дня». Згадав про відмову Блеквуда жити удвох в одному номері і слова носильника про важкий чемодан.
— А в цьому ми зараз переконаємося, — зауважив Воробйов на останнє повідомлення Дими. — Товаришко чергова, відімкніть, будь ласка, номер.
Покоївка встигла вранці прибрати кімнату, і житло Блеквуда виглядало тепер так само, як і будь-який номер такого ж типу в першому-ліпшому готелі — безлико, не відбиваючи звичок, смаків і нахилів свого мешканця. Високе вікно з шовковою фіранкою кремового кольору і плющовими шторами, ліжко, заслане пушистою ковдрою, круглий лакований стіл, крісло, м'які стільці. На вішалці легкий плащ з прогумованого шовку, костюм, у комоді трохи білизни. «Пішов без плаща, хоч дощ тільки-но перестав і міг початися знову, — подумав Воробйов. — Не захотів обтяжувати себе зайвою річчю».