— Скажи барменові, що це для мене.
— Гаразд.
Пабло знову бере дівчину за руку.
— Отож, Лаурито, як я вже казав, він чудовий хлопець, кращого годі шукати. А подивишся — справжнісінький голодранець, одну брудну сорочку місяць не скидає, а черевики такі діряві, що пальці стирчать.
— Бідолашний хлопець! І що ж він, нічого не робить?
— Нічого. Ходить зі своїми химерними ідеями в голові, але нічого не робить. Шкода, бо голова у нього варить.
— А він хоч має де спати?
— Авжеж, він спить у мене.
— У тебе?
— Так, я наказав поставити йому ліжко в гардеробній, там він і спить. Принаймні не під дощем і в теплі.
Дівчина, яка добре знає, що таке злидні, дивиться Пабло у вічі. Вона зворушена.
— Який же ти добрий, Пабло!
— Ні, дурненька, просто він — мій давній приятель, ще з довоєнних часів. Зараз йому скрутно, хоча, правду кажучи, йому ніколи не велося аж надто добре.
— Він бакалавр?
Пабло сміється.
— Так, дівчинко, бакалавр. Ну, гаразд, поговорімо про щось інше.
Лаурита, щоб змінити тему, знову заводить пісеньку, яка почалася два тижні тому.
— Ти мене сильно кохаєш?
— Сильно.
— Як нікого?
— Як нікого.
— Ти завжди мене кохатимеш?
— Завжди.
— І ніколи не кинеш?
— Ніколи.
— Навіть якби я була така брудна, як твій приятель?
— Не мели дурниць.
Офіціант нахиляється, сервіруючи стіл, й усміхнено мовить:
— Ми ще маємо «Байт лейбел», сеньйоре.
— От бачиш!
Хлопчика, що співав фламенко, штурхнула ногою якась п’яна повія. Перехожі спромоглися лише по-пуританському зауважити:
— Зранку вже налигалася, чорт забирай! А що далі буде?
Хлопчик не впав, але вдарився лицем об стіну. Вигукнувши навздогін жінці кілька міцних слів, він помацав лице й поплентався далі. Біля дверей іншого шинка затягнув знову:
У хлопчика обличчя не людини, а радше худобини з обори — брудної та порочної. Він іще надто малий, щоб злигодні залишили на його лиці відбиток цинізму чи покори, на ньому лише вираз чарівної безневинної глупоти, вираз повного нерозуміння того, що діється довкруж. Усе довкруж — диво для циганчати: воно дивом народилося, дивом харчується, дивом живе, а що має силу співати — то справжнісіньке диво.
Дні змінюються ночами, за ночами знову настають дні. Рік має чотири пори: весну, літо, осінь і зиму. Є істини, які відчуваєш нутром, як оце голод або бажання помочитися.
Чотири каштани швидко з’їдено, і Мартін, з одним реалом у кишені, їде на метро до станції «Гойя».
«Ми, злидарі, мчимо під усіма тими, що сидять у вбиральнях. Станція „Колумб“ — чудово: тут герцоги, нотаріуси й де-не-де охоронці Монетного двору. Які далекі вони від нас, сидять там собі й читають газети або роздивляються складки на череві. Станція „Серрано“ — паничі та панночки. Тутешні панночки не виходять ввечері з дому. В цьому районі життя після десятої завмирає. Зараз вони, мабуть, вечеряють. Станція „Веласкес“ — ще більше панночок, це приємно. Тут усе вишукане: „Підемо до опери?“ — „Гаразд“. „Ти був у неділю на перегонах?“ — „Ні“. Станція „Гойя“ — виставу закінчено».
На пероні Мартін удає кульгавого; іноді він таке утинає.
«Може, повечеряти у Філо („не штовхайтеся, сеньйоро, куди це ви так квапитеся?“), а як ні, мені не звикати».
Філо — його сестра, дружина дона Роберто Гонсалеса — чортова Гонсалеса, як зве його шуряк,— муніципального службовця й республіканця з партії Алькали Самори[25].
Подружжя Гонсалесів займає невеличке помешкання в домі, що постав у кінці вулиці Ібіси завдяки закону Сальмона[26]; вони не бідують, хоча й мусять добряче пріти.
Жінка з останніх сил порається коло дітей — у неї п’ятеро малюків, доглядати яких їй допомагає вісімнадцятирічна служниця, а чоловік підробляє, де тільки може: в цьому сезоні йому пощастило — він двічі на місяць веде бухгалтерські книги в одному парфумерному магазині, за що дістає п’ять дуро, а ще в пекарні, що на вулиці Сан Бернардо, де йому платять тридцять песет. Коли ж доля відвертається від нього, дон Роберто робиться сумним, мовчазним і дражливим.
25
Нісето Алькала Самора (1877-1949) — політичний діяч, у 1931— 1936 рр. президент Республіки, один із лідерів ліберальної партії.
26
Закон Сальмона — названий так на честь його автора, міністра Федеріко Сальмона Аморуо, закон, спрямований на подолання житлової кризи шляхом надання податкових пільг при спорудженні орендного житла для представників середнього класу.