Сеньйорита Ельвіра перевертається в ліжку, вона засмучена: можна подумати, що їй млосно після розкішної вечері. А вона згадує своє дитинство і ганебний стовп у Вільялоні — цей спомин часом наринає та крає їй серце. Щоб позбутися його, сеньйорита Ельвіра починає проказувати «Вірую» і молиться, поки не засне. Бувають ночі, коли спомин такий невідчепливий, що їй доводиться проказувати «Вірую» сто п’ятдесят, а то й двісті разів поспіль.
Мартін ночує у свого приятеля Пабло Алонсо на тахті в гардеробній. Він має ключа од вхідних дверей і за таку гостинність повинен виконувати лише три умови: ніколи не просити грошей, нікого не приводити до себе і йти з дому о пів на десяту ранку й не повертатися до одинадцятої вечора. Хвороба не передбачена.
Вранці, виходячи з дому Алонсо, Мартін іде на пошту або в Іспанський банк — там тепло і можна писати вірші на звороті бланків для телеграм і банківських квитанцій.
Коли Алонсо дає йому якогось піджака (а він перестає їх носити ще майже зовсім новими), Мартін Марко наважується поткнутися в пообідній час до холу «Палац-отелю». Насправді його не надто приваблюють розкоші, але він прагне пізнати життя різних прошарків суспільства.
«Хоч який, а досвід»,— міркує він.
Дон Леонсіо Маестре, вмостившись на своїй валізці, запалює сигарету. Він щасливий як ніколи і наспівує сам собі «La donna é mobile»[28], але з іншими словами. Замолоду донові Леонсіо Маестро якось дістався перший приз — жива квітка — на поетичних змаганнях, що відбулися на острові Менорка, де він народився.
Слова пісні, що їх придумав дон Леонсіо, звичайно ж, присвячені чеснотам сеньйорити Ельвіри. Його турбує лише те, що, як не крути, а наголоси в першому рядку не на місці. Він має три варіанти:
1. Ельвіріто!
2. Люба Ельвіріто!
3. Ельвіріто
Правду сказати, жоден варіант не є досконалим, та, понад усякий сумнів, перший переважає два інші; принаймні наголоси в ньому в тих самих місцях, що й у «La donna é mobile».
Заплющивши очі, дон Леонсіо ні на мить не перестає думати про сеньйориту Ельвіру.
«Бідолашна моя! Їй так хотілося курити. Ну й зашарівся ти, Леонсіо, коли підніс їй оту пачку сигарет...»
Дон Леонсіо так тішиться любовними мріями, що не відчуває холоду від оббитої бляхою валізки, на якій сидить.
Сеньйор Суарес велить таксистові зачекати біля під’їзду свого дому. Накульгує він тепер якось розв’язно. Він поправляє пенсне й заходить у ліфт. Сеньйор Суарес мешкає разом зі старенькою матір’ю, притому живуть вони як одна душа, і вечорами, перш ніж лягти спати, матір заходить до синової кімнати поправити йому ковдру й поблагословити на ніч.
— Як почуваєшся, синку?
— Чудово, матусю.
— Тоді до завтра, коли на те Господня воля. Укрийся, щоб, бува, не застудився. Ну, спочивай.
— Дякую, матусю, і ти теж. Поцілуй мене.
— Авжеж, синку. Не забудь перед сном помолитися.
— Звісно, матусю. Добраніч.
Сеньйорові Суаресу років п’ятдесят; його матір років на двадцять — двадцять два старша.
Сеньйор Суарес піднімається на четвертий поверх, блок «С», дістає ключі й відчиняє двері. Він збирається змінити краватку, зробити гарну зачіску, напахатися одеколоном і, вигадавши слушний привід, якнайшвидше податися геть із дому в тому ж таксі.
— Матусю!
Голос, яким сеньйор Суарес щораз гукає матір, тільки-но переступивши поріг дому, дещо схожий на голос тірольських пастухів, яких показують у кіно.
— Матусю!
З ближчої кімнати, в якій горить світло, ніхто не озивається.
— Матусю! Матусю!
Сеньйор Суарес починає нервувати.
— Матусю! Матусю! Святий Боже! Нічого Не розумію! Матусю!
Якась дивна сила штовхає сеньйора Суареса вперед, і ось він уже біжить коридором. Ця дивна сила — швидше за все цікавість.
— Матусю!
Сеньйор Суарес уже хапається за ручку дверей, та раптом задкує і прожогом біжить геть. Із порогу знов гукає:
— Матусю! Матусю!
Його серце гучно гупає, але сеньйор Суарес, перестрибуючи через сходинки, збігає вниз.
— Відвезіть мене на вулицю Сан Херонімо, навпроти будинку Конгресу.
Таксі відвозить його на вулицю Сан Херонімо, навпроти будинку Конгресу.
Коли Маурисіо Сеговії набридає дивитися й слухати, як донья Роса збиткується зі своїх офіціантів, він підводиться й виходить із кав’ярні.
«Не знаю, хто з них більша погань — ця брудна свиня у жалобі чи всі ці недоумки. Зібратися б їм колись усім разом і віддухопелити її як слід!»