Як уже відомо читачам «Херувима-місіонера», в доньї Вісі та дона Роке три дочки — три молоді, дуже подібні між собою, дещо зухвалі й легковажні особи.
Старшу звуть Хуліта, їй двадцять два роки, вона фарбує волосся в рудий колір. Пишна хвиляста шевелюра робить її схожою на Джин Гарлоу[33].
Середульшу звуть, як і матір, Віситасьйон, їй двадцять років, у неї каштанове волосся та глибокі мрійливі очі.
Молодшу звуть Есперанса. У неї є офіційний наречений, котрий ходить до них додому й розмовляє з батьком про політику. Есперанса вже готує свій посаг, нещодавно їй виповнилося дев’ятнадцять.
Старша, Хуліта, закохалася в одного кандидата в нотаріуси, який зовсім закрутив їй голову. Хлопця звуть Вентура Агуадо Сане, ось уже сім років, не рахуючи часів громадянської війни, він марно оббиває пороги нотаріальних контор у пошуках роботи.
— Слухай, чому б тобі для початку не спробувати влаштуватися до відділу реєстрації? — напучає його батько, збирач мигдалю в Ріудекольсі, селищі поблизу Таррагони.
— Ні, тату, це не витримує ніякого порівняння.
— Але ж, сину, ти сам бачиш, до нотаріальної контори тобі ніяким дивом не пробитися.
— Не пробитися? Та хоч зараз, варто тільки захотіти. Просто працювати деінде не має сенсу, лише в Мадриді чи Барселоні. Краще вже зовсім відмовитися від цього наміру. В нотаріальній справі велике значення має престиж, тату.
— Так, звісно, однак... А Валенсія? Севілья? Сарагоса? Гадаю, там теж непогано.
— Ні, тату, в цьому твоя кричуща помилка. Я вже й конкурсну роботу підготував. Утім, якщо ти цього бажаєш, я відмовлюся...
— Ні, хлопче, не каліч собі життя. Не відступайся, коли почав! Ти в цьому тямиш краще, ніж я.
— Дякую, тату, ти розумна людина. Мені дуже пощастило, що я твій син.
— Можливо. Інший батько давно послав би тебе під три чорти. Гаразд, я й сам часто кажу собі: а раптом ти колись таки станеш нотаріусом.
— І Самору не зразу завойовували, тату.
— Авжеж, сину, але за сім з лишком років можна було збудувати нову Самору, хіба ні?
Вентура всміхається.
— Я буду нотаріусом у Мадриді, тату, не сумнівайся. Хочеш «Лакі»?
— Що?
— Сигарету?
— Ти ба! Ні, я вже куритиму свій тютюн.
Дон Вентура Агуадо Деспухольс вважає, що його син, курячи сигарети, як панночка, ніколи не виб’ється в нотаріуси. Всі нотаріуси, яких він знає, люди поважні, обачні, розважливі, статечні, і курять вони ваговий тютюн.
— Ти вже вивчив напам’ять Цивільне право Кастана[34]?
— Ні, не напам’ять, це ні до чого.
— А кодекс?
— Так, спитай, що хочеш, із будь-якого місця.
— Ні, це я так, з цікавості.
Вентура Агуадо Сане крутить батьком, як заманеться, морочить йому голову всілякими «конкурсними роботами» та «кричущими помилками».
Друга дочка доньї Вісі, Віситасьйон, недавно посварилася зі своїм хлопцем, а вони ж уже зустрічалися цілий рік. Колишнього хлопця звуть Мануель Кордель Естебан, він студент-медик. Тепер, уже тиждень, дівчина зустрічається з іншим хлопцем, теж студентом-медиком. Як кажуть, король помер, хай живе король!
У справах сердечних Вісі має неабияку інтуїцію. В перший день вона з незворушним виглядом дозволила новому залицяльникові потиснути собі руку, коли вони прощалися біля дверей її дому після того, як випили чаю з тістечками в «Гарибаї». На другий день дозволила взяти себе під руку, коли вони переходили вулицю,— цього разу вони танцювали й випили по коктейлю в «Касабланці». На третій — дала йому весь вечір тримати свою руку: вони слухали музику, мовчки дивлячись одне на одного, в кав’ярні «Марія-Кристина».
— Це так природно, коли між мужчиною та жінкою виникає кохання,— зважився промимрити він по тривалих роздумах.
Четвертого дня дівчина не опиралася, коли він узяв її під руку: вона удала, нібито просто цього не помітила.
— Ні, в кіно не хочу. Завтра.
На п’ятий день, у кіно, він крадькома поцілував їй руку. На шостий, у парку Ретиро, вона напрочуд спокійно вдалася до надуманої відмовки, типової відмовки жінки, котра вже опускає свій підйомний міст.
— Ні, ні, не треба, будь ласка, я не прихопила губну помаду, нас можуть побачити...
Вона важко дихала, її ніздрі тремтіли. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб вимовити це «ні», але вона подумала, що так буде краще, вишуканіше.
Сьомого дня, в ложі кінотеатру «Більбао», він, обійнявши її за талію, прошепотів на вухо:
— Ми тут самі, Вісі... кохана Вісі, життя моє.
Поклавши голівку на його плече, вона прошепотіла ледь чутно, її голос тремтів од хвилювання:
34
Хосе Кастан Тобенья (1889-1969) — відомий правник, в 1934-1967 рр. голова Верховного суду Іспанії, автор знаменитої хрестоматії з цивільного права.