— Дякую, в мене якраз скінчилися. Який гарний портсигар!
— Так, непоганий, це подарунок.
Мартін мацає себе по кишенях.
— Десь же були сірники.
— Ось прикурюй, мені й запальничку подарували.
— Ти ба!
Наті палить дуже елегантно, рухи її рук невимушені та граційні. Мартін дивиться на неї.
— Слухай, Наті, по-моєму, ми якась дуже дивна пара: ти вичепурилась як пава, просто лялечка, а я в самому дранті, на якому ще й повно плям, і ліктями свічу...
Дівчина знизує плечима.
— А ти не зважай! Так навіть краще. Люди не знатимуть, що про нас думати.
Мартін поволі сумнішає, хоча це майже непомітно, а Наті дивиться на нього з ніжністю — такою безмежною, що їй би зовсім не хотілося, аби хтось це завважив.
— Що з тобою?
— Нічого. Пам’ятаєш ті часи, коли ми, твої однокурсники, називали тебе Натача?
— Авжеж.
— А пам’ятаєш, як Гасконець вигнав тебе з лекції з адміністративного права?
Наті теж трохи сумнішає.
— Так.
— А той вечір, коли я тебе поцілував у Західному парку?
— Так і знала, що ти про це спитаєш. Авжеж, пам’ятаю. Багато разів я згадувала той вечір, ти був першим мужчиною, якого я поцілувала в губи... Скільки часу спливло! Слухай, Марко...
— Що?
— Присягаюсь тобі, я не повія.
Мартін готовий заплакати.
— Облиш, навіщо ти таке кажеш?
— Я знаю навіщо, Марко, я завжди відчувала, що можу довіритися тобі, принаймні говорити з тобою відверто.
Мартін сидить із сигаретою в роті, обхопивши руками коліна, і дивиться на муху, що повзе по вінцях склянки. Наті провадить далі:
— Я часто думала про той вечір. Тоді мені здавалося, що мені ніколи не буде потрібен мужчина, який би був поруч зі мною, я гадала, нібито життя можна заповнити політикою та філософією права. Які дурниці! В той вечір я нічого не зрозуміла, поцілувала тебе, але однаково нічого не зрозуміла. Навпаки, вирішила, що так завжди буває, як було у нас із тобою, і тільки згодом упевнилася, що це не так...— голос у Наті трохи тремтить,— що насправді все набагато гірше.
Мартін над силу каже:
— Вибач, Наті. Вже пізно, мені треба йти, але в мене немає жодного дуро, щоб розрахуватися. Ти не позичиш мені один дуро, щоб я заплатив за нас обох.
Наті нишпорить у сумочці й під столом знаходить руку Мартіна.
— Тримай, тут десять, купиш мені на решту якийсь подарунок.
Розділ четвертий
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо вже цілу годину тиняється вулицею Ібіси. При світлі ліхтарів видно, як він ходить туди-сюди, не надто віддаляючись од певного місця. Ступає поліцейський повагом, ніби про щось замислившись; здається, він лічить свої кроки — сорок в один бік, сорок в інший, а тоді все спочатку. Часом він робить на кілька кроків більше й доходить до рогу.
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо — галісієць. До війни він ніде не працював, а водив свого сліпого батька на прощу та співав хвальні пісні на честь святого Сібрана[37], підігруючи собі на чотириструнній гітарі. Інколи, випивши вина, Хуліо грав і на волинці, хоча зазвичай любив танцювати сам, а на волинці щоб грав хтось інший.
Коли вибухнула війна і його забрали до війська, Хуліо Гарсія Моррано був життєрадісний парубок, жвавий як бичок, ладний стрибати й хвицатися, наче дике лоша; він полюбляв жирні сардини, грудастих дівок і добре вино. На астурійському фронті одного злощасного дня йому всадили кулю в бік, і відтоді Хуліо Гарсія Моррасо почав марніти і втратив колишню міць. Та найгірше було те, що рана виявилася не надто серйозною, тож замість звільнити зі служби, його знову відправили на фронт, коли він іще до пуття не оклигав.
Коли війна скінчилася, Хуліо Гарсія Моррасо виклопотав собі рекомендацію й пішов служити в поліцію.
— Для сільської роботи ти тепер негодящий,— сказав йому батько — та й працювати не дуже любиш. От якби тебе вимуштрували на карабінера[38]!
Батько Хуліо Гарсії Моррасо був уже старий та немічний і не хотів ходити, як колись, на прощу.
— Сидітиму вдома. Грошей, що я зібрав, мені на прожиток вистачить, але для двох буде замало.
Хуліо кілька днів думав, метикував, що та як, і нарешті, бачачи, що батько не відчепиться, зважився:
— Ні, карабінерська служба важка, карабінера всі подихають — капрали, сержанти; краще вже піду служити в поліцію.
— І то непогано. Просто вдвох ми не прохарчуємося, грошей не стане. Були б гроші, тоді інша справа!
— Авжеж.
На службі в поліції здоров’я Хуліо Гарсії Моррасо трохи покращало, він навіть погладшав на пів-арроби[39]. Щоправда, він уже не був такий міцний, як раніше, але й скаржитися йому теж не випадало — чимало солдатів, які були поруч із ним, залишилися лежати догори черевом на полі бою. Та навіщо далеко ходити: його двоюрідному братові Сантьягіньйо куля влучила в рюкзак із ручними гранатами, і розірвало бідолаху на дрібні шматочки — найбільший, що знайшли, був, либонь, із долоню.