Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо балакає з нічним сторожем, своїм земляком Гумерсиндо Вегою Кальво.
— Холодна ніч!
— Бувають і холодніші.
Поліцейський і сторож ось уже кілька місяців провадять розмову, що подобається їм обом, і щоночі охоче повертаються до неї.
— То, кажете, ви родом із-під Поріно?
— Так, із тих країв, з Moce.
— У мене там сестра на ім’я Росалія, вона вийшла заміж у Сальватьєррі.
— Це часом не жінка цвяхаря Бурело?
— Авжеж, вона.
— Їй за ним, здається, непогано?
— Ще б пак! Вдало вийшла заміж.
Сеньйора з цокольного поверху продовжує ділитися своїми здогадами — ця жінка любить попліткувати.
— Тепер він стоїть зі сторожем, мабуть, розпитує про когось із мешканців, як ти гадаєш?
Дон Хосе Сьєрра і далі незворушно читає газету.
— Сторожі завжди все знають, еге ж? Навіть те, про що ми й гадки не маємо.
Дон Хосе Сьєрра дочитав передову статтю про соціальне забезпечення і вже читає іншу — про функціонування та прерогативи традиційних іспанських кортесів.
— Мабуть, в якомусь із цих будинків мешкає прихований масон. По вигляду їх же не розпізнаєш!
Дон Хосе Сьєрра видає дивний звук, який може означати і «так», і «ні», і «можливо», і «хтозна». Змушений терпіти свою дружину, дон Хосе навчився мовчати цілі години поспіль, а то й цілі дні, лише зрідка мугикаючи «гм», потім, за якийсь час, знову «гм», та й потому. Це такий тактовний спосіб натякнути дружині, що вона дурепа, не сказавши цього напрямки.
Сторож тішиться з того, що його сестра Росалія так вдало вийшла заміж — родина Бурело дуже шанована у всій окрузі.
— Має вже дев’ятьох дітлахів, чекає десятого.
— Давно вона вийшла заміж?
— Та вже давно — років десять буде.
Поліцейський мовчить, він щось підраховує. Сторож, не давши йому дорахувати до кінця, провадить далі:
— Ми самі родом із-під Каньїси, з Ковело. Ви ніколи не чули про Плішивих[40]?
— Ні.
— Це нас так прозивають.
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо вважає своїм обов’язком відповісти відвертістю на відвертість:
— А нас із батьком звуть Задираками.
— Так.
— Ми не ображаємося, всі нас так звуть.
— Так.
— Насправді бешкетним був мій брат Тельмо, який помер од тифу, його ще прозивали Шолудивим.
— Так. Є люди, що в них характер препаскудний, еге ж?
— Ох! У них наче чорт який вселився! Мій брат Тельмо був такий, що тільки зачепи.
— Такі завжди кінчають погано.
— Авжеж.
Поліцейський і сторож завжди розмовляють іспанською, хочуть показати один перед одним, що вони не якісь там селюки.
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо о цій порі впадає в елегійний настрій.
— Гарно в наших краях, еге ж?
Сторож Гумерсиндо Вега Кальво теж галісієць, але іншої вдачі — він трохи скептик і соромиться надто щирих зізнань.
— Та непогано.
— Ще б пак! А життя там яке! Га?
— Та так.
З відчиненого бару на протилежному боці вулиці в нічний холод вихоплюється мелодія повільного фокстроту — її приємно слухати чи танцювати під неї в інтимній обстановці.
Якийсь чоловік, що повертається додому, гукає:
— Стороже!
Сторож поглинутий споминами.
— Найкраще там родять картопля й кукурудза, а ще в наших краях добре вино.
Чоловік знову кличе його, цього разу дещо фамільярно:
— Синдо!