— Іду!
Біля станції метро на вулиці Нарваеса, за кілька кроків од вулиці Алькала, Мартін зустрічає свою давню приятельку на прізвисько Уругвайка, яка йде з якимось сеньйором. Мартін удає, ніби не помічає її.
— Привіт, Мартіне, оце так зустріч!
Мартін повертає голову, нічого не вдієш.
— Привіт, Тринідад, а я тебе не помітив.
— Ходи-но сюди, зараз я вас познайомлю.
Мартін підходить.
— Це мій добрий приятель, а це Мартін, він письменник.
Уругвайкою її звуть тому, що вона родом із Буенос-Айреса.
— Він пише вірші,— каже Уругвайка приятелеві.— Та підійди вже, привітайся, я ж вас познайомила.
Чоловіки слухняно подають один одному руку.
— Дуже приємно, як почуваєтесь?
— Почуваюсь ситим після вечері, дякую.
Супутник Уругвайки з тих людей, які вважають себе дотепниками.
Парочка голосно регоче. Передні зуби в Уругвайки вищерблені та почорнілі.
— Слухай, ходімо з нами на каву.
Мартін вагається, він гадає, що супутникові Уругвайки це може не сподобатися.
— Авжеж, ходімо з нами. І не думайте відмагатися.
— Гаразд, щиро вам дякую. Хіба що на хвилинку.
— Куди вам спішити, чоловіче? Посидите, скільки забажаєте, ніч довга! Побудьте з нами, мені до душі поети.
Вони заходять до кав’ярні на розі, і цей жевжик замовляє на всіх каву та коньяк.
— Покличте продавця сигарет.
— Так, сеньйоре.
Мартін сидить навпроти парочки. Уругвайка трохи напідпитку, це одразу помітно. Підходить продавець сигарет.
— Добрий вечір, сеньйоре Флоресе, давненько ви не з’являлися... Чогось бажаєте?
— Дві сигари, тільки найкращі. Слухай, Уругвайко, ти маєш куриво?
— Зовсім мало, купи мені пачку.
— І пачку сигарет.
В барі Селестино Ортиса порожньо. Це зовсім маленький бар із темно-зеленою вивіскою: «Аврора. Вина й закуски». Закусок поки що немає, Селестино започаткує цей сервіс, коли залагодить деякі справи; не можна зробити все за один день.
Біля шинкваса останній відвідувач, поліцейський, допиває свій нещасний келишок ганусівки.
— От і я вам кажу, не треба мені розповідати казочки про Китай.
Коли поліцейський забереться геть, Селестино опустить жалюзі, дістане матрац і ляже спати. Селестино не полюбляє нічні посиденьки, він воліє лягати рано та вести по можливості здоровий спосіб життя.
— Знаєте, мені це байдуже!
Селестино ночує в барі з двох міркувань: по-перше, так дешевше, а по-друге, він пильнує, щоб бар не пограбували серед ночі.
— Саме зло — нагорі. Звісно, не тут.
Селестино швидко вивчився стелити собі розкішну постіль, з якої, щоправда, іноді скочується на підлогу — волосяний матрац він кладе на вісім-десять зсунутих докупи стільців.
— Як на мене, хапати біля метро спекулянтів несправедливо. Люди повинні щось їсти, а роботи немає, от вони й викручуються, як можуть. Життя подорожчало, ви це незгірше за мене знаєте, по картках дають таке, що й згадувати не варто. Не хочу вас образити, але якщо якась жінка продає сигарети чи губну помаду, то вам, поліцейським, не треба за нею назирці ходити.
Поліцейський, що п’є ганусівку, не вміє діалектично мислити.
— Я лише виконую наказ.
— Знаю. Я, друже, розумію, що й до чого.
Коли поліцейський іде, Селестино, спорудивши своє ложе, лягає та якийсь час читає — він любить насолодитися читанням, перш ніж загасити світло й поринути в сон. Зазвичай Селестино читає перед сном романси та квінтильї[41], а Ніцше залишає на день. У нього їх ціла купа, надрукованих на окремих аркушах, і деякі він знає напам’ять від початку до кінця. Всі вони гарні, та найбільше йому до душі «Повстання на Кубі» й «Оповідь про злочини, що їх скоїли двоє вірних закоханих дон Хасінто дель Кастильйо та донья Леанор де ла Роса заради здійснення своїх обітниць любові». Останній романс — класичний, і починається він, як годиться: