— Батько цього Наваррете[2] був приятелем генерала дона Мігеля Прімо де Рівери[3], тож пішов до нього, став навколішки та й каже: «Мій генерале, заради Бога, помилуйте мого сина»,— а дон Мігель, хоч і мав золоте серце, відповів: «Друже Наваррете, ваш син мусить спокутувати свою провину на шибениці».
«Оце так людина! — думає вона.— Це ж треба мати таке самовладання!» Обличчя доньї Роси плямисте, наче вона весь час змінює шкіру, мов ящірка. Замислившись, вона машинально здирає з обличчя смужки шкіри, часом довгі, як стрічки серпантину. Потім повертається до дійсності й знову починає ходити туди-сюди поміж столиками, усміхаючись відвідувачам, яких у глибині душі ненавидить, вишкірюючи при цьому почорнілі, вкриті нальотом зуби.
Дон Леонардо Мелендес винен шість тисяч дуро чистильникові взуття на ім’я Сегундо Сегура. Чистильник — неотесаний селюк, хирлявий тупий селюк — багато років відкладав гроші, щоб потім позичити їх усі донові Леонардо. Так йому і треба. Дон Леонардо — пройдисвіт, живе на позички й затіває оборудки, які ніколи в нього не виходять. Не те щоб вони виходили зле, ні; вони просто не виходять — ні добре, ні зле. Дон Леонардо вдягає розкішні краватки, змащує волосся фіксатуаром — таким пахучим, що здалеку чути. Тримається він наче велике цабе й апломб має величезний — апломб людини, яка бувала в бувальцях. Я не вважаю його аж таким бувальцем, але поводиться він так, начеб повсякчас має в гаманці п’ять дуро. До своїх кредиторів він завжди ставиться зневажливо, а ті йому усміхаються й дивляться з поштивістю, принаймні зовнішньою. Багато хто сподівався затягати його по судах, але досі ніхто так-таки й не відкрив огонь. Донові Леонардо найбільше подобається докидати французькі слівця, як ото madame, rue, cravate[4], а ще повторювати «ми, Мелендеси». Дон Леонардо — людина освічена й вочевидь багато в чому обізнана. Він зазвичай грає кілька партій у шашки і п’є лише каву з молоком. Коли бачить, що за сусіднім столиком палять сигарети, чемно питає: «Чи не маєте ви, бува, курильного паперу? Хотів зробити самокрутку, а паперу не маю». А йому на те кажуть: «Ні, не вживаю, чи не хочете готової сигарети?..» Тоді дон Леонардо розводить руками й відповідає не одразу: «Що ж, випалю для різноманітності сигарету. Правду кажучи, дорогі сигарети мені не дуже до вподоби». Часом сусід мовить лише: «Ні, паперу, на жаль, не маю»...— і тоді дон Леонардо залишається без курива.
Опершись ліктями на старий шкарубкий мармур столиків, відвідувачі дивляться, як походжає господиня, а їх тим часом опосідають невиразні думки про цей світ, на жаль, не такий, яким би він міг бути, про цей світ, де все потроху занепадає, і ніхто не може пояснити, чому таке відбувається, знайти бодай найменшу причину. Чимало мармурових стільниць були колись надгробками, на деяких досі збереглися написи; сліпий, провівши пальцями під столиками по їхній нижній поверхні, міг би прочитати: «Тут спочиває сеньйорита Есперанса Редондо, померла в розквіті юних літ» або «Спочивай з миром. Високоповажний сеньйор дон Раміро Лопес Пуенте, заступник міністра економіки».
Завсідники кав’ярень — це люди, котрі вважають, нібито все відбувається само по собі й не варто докладати зусиль, аби щось виправити. В кав’ярні доньї Роси всі палять, і більшість міркує про жалюгідні, але приємні та любі серцю речі, які переповнюють або спустошують їхні життя. Дехто з мрійливим виглядом мовчить, ніби намагається щось пригадати, інші поринають у спомини з бездумним видом нікчемної, покірливої, стомленої тварини — підперши рукою чоло, із сумними, наче погідне море, очима.
Інколи надвечір розмова за столиками поволі згасає — розмова про якихось мацапур, або про постачання харчів, або про померлого хлопчика, якого хтось ніяк не може згадати, того самого — невже ви не пам’ятаєте? — такого рудавого, симпатичного, худорлявого малюка років п’ятьох, котрий завжди ходив у бежевому плетеному светрі. В такі вечори пульс кав’ярні б’ється нерівно, наче в хворої людини, а повітря мовби густішає й робиться більш сірим, хоча час від часу його, ніби блискавка, проймає теплий вітрець, який налітає бозна-звідки, вітрець надії, що на якусь мить проникає у кожну душу.
2
Хосе Санчес Наваррете — один з організаторів зухвалого пограбування 1924 р. в Андалуському експресі, засуджений до страти.—
3
Мігель Прімо де Рівера (1870-1930) — генерал, в 1923-1930 рр. фактичний диктатор Іспанії.