Дон Хайме Арсе попри все тримається спогорда, хоча до нього звідусіль повертаються опротестовані векселі. У кав’ярні, хоч як це дивно, все відомо. Дон Хайме попросив позичку в банку, одержав її й підписав векселі. А потім сталося те, що мало статися. Він уплутався в якусь оборудку, його ошукали, він залишився без жодного реала, йому пред’явили векселі, а він відповів, що не може їх оплатити. Дон Хайме Арсе, напевне, людина чесна, але невдачлива, не щастить йому там, де йдеться про гроші. Правду кажучи, він не дуже працьовитий, але й везіння його обминає. Інші — такі самі або й більші ледарі, ніж він,— облагодили дві-три справи, надбали кілька тисяч дуро, оплатили векселі й тепер палять дорогі сигари та роз’їжджають цілі дні в таксі. З доном Хайме Арсе все сталося якраз навпаки. Тепер він шукає собі якесь заняття, але не знаходить. Він ладен узятися за першу-ліпшу роботу, однак нічого вартого уваги йому не трапляється, от він і сидить цілі дні в кав’ярні, відкинувши голову на плюшеве бильце крісла та споглядаючи позолоту стелі. Часом він мугикає собі під ніс мелодію з якоїсь оперети, відбиваючи такт ногою. Дон Хайме не любить думати про свою лиху долю; правду кажучи, він узагалі не любить ні про що думати. Подивиться, бува, на дзеркала, а тоді запитує себе: «І хто вигадав ці дзеркала?» Потім подивиться на якусь особу пильно, навіть безцеремонно: «Цікаво, ця жінка має дітей? Ні, найімовірніше, вона — стара дівка». «Скільки сухотників сидить зараз у цій кав’ярні?» Дон Хайме згортає тонку, мов соломинка, сигарету й запалює. «Є такі умільці гострити олівці, що грифель у них виходить, наче голка, але не ламається». Дон Хайме змінює позу, бо відсидів ногу. «Яка загадкова річ — серце! Тук-тук, тук-тук, і так усе життя, вдень і вночі, взимку і влітку».
Ще й місяць не минув, як у мовчазної сеньйори, котра зазвичай сідає в глибині кав’ярні, біля сходів, що ведуть до більярдної, помер син. Хлопця звали Пако, він збирався працювати на пошті. Спершу сказали, що в нього параліч, але потім з’ясували, що це ніякий не параліч, а менінгіт. Хворів він недовго й до того ж одразу впав у нестяму. А він уже знав усі населені пункти Леона, Старої Кастилії, Нової Кастилії та частини Валенсії (Кастельйон і ледь не половину Аліканте); дуже шкода, що він помер. Пако був хворобливий — після того, як у дитинстві промочив узимку ноги. Матір залишилася сама, її старший син тиняється десь по білому світу. Надвечір вона йде до кав’ярні доньї Роси, вмощується біля сходів і годинами сидить там, відігрівається. Відтоді як помер її син, донья Роса дуже з нею лагідна. Є люди, яким подобається бути уважними до тих, хто в жалобі. Вони принагідно дають поради, закликають до покори чи підбадьорюють — і тішаться з цього. Розраджуючи матір Пако, донья Роса зазвичай каже їй, мовляв, краще, що Господь прибрав його, ніж якби він лишився дурником. Матір дивиться на неї, згідливо всміхаючись, і відповідає, мовляв, авжеж, якщо все добре зважити, донья Роса має рацію. Матір Пако звуть Ісабель Монтес, удова Санса. Вона ще має непоганий вигляд, вбрана в дещо зношений плащ. Схоже, походить із пристойної родини. В кав’ярні з повагою ставляться до її відлюдкуватості, лише зрідка хтось зі знайомих, зазвичай це якась жінка, повертаючись із вбиральні, підходить до її столика й запитує: «Ну що? Ви вже трохи оговтались?» Донья Ісабель усміхається, але майже ніколи не відповідає; коли ж вона почувається дещо бадьорішою, то підводить голову й промовляє: «Яка ж ви сьогодні чарівна, голубонько!» Але частіше вона мовчить: лише змахне рукою, мовби прощаючись, та й потому. Донья Ісабель розуміє, що належить до іншого кола людей, ніж ці, принаймні чимось від них різниться.
Якась перестарка гукає продавця сигарет:
— Падильє!
— Іду, сеньйорито Ельвіро!
— Один «Тритон»[5].
Вона риється в сумочці, напханій давніми соромітними любовними листами, і кладе на столик тридцять п’ять сентимо.
— Дякую.
— Дякую вам.
Вона запалює сигарету, з відсутнім виглядом випускає великий клуб диму. Невдовзі сеньйорита знову гукає:
— Падильє!
— Іду, сеньйорито Ельвіро!
— Ти передав йому листа?
— Так, сеньйорито.
— Що він сказав?
— Нічого, його не було вдома. Служниця сказала, щоб я не турбувався, вона неодмінно передасть йому за вечерею.
Сеньйорита Ельвіра мовчки продовжує палити. Сьогодні вона почувається якось зле, її морозить, перед очима все начеб пливе. Життя в сеньйорити Ельвіри собаче — таке, що, коли добре поміркувати, і жити не варто. Звісно, вона нічого не робить, але через це неробство не має що їсти. Вона читає романи, ходить до кав’ярні, випалює одну-дві сигарети і харчується тим, що підвернеться. На жаль, підвертається їй щось дуже рідко, та й то завжди якийсь непотріб.