Фідель іще зовсім молодий, носить вусики та ясно-зелену краватку. Шість чи сім місяців тому він виграв у Сарагосі конкурс виконавців танго, і того ж таки вечора його познайомили з дівчиною, яка тепер стала його дружиною.
Батько Фіделя, теж кондитер, був чоловік неотесаний, приймав як проносне пісок, і всі його розмови зводилися до незначущих речей і Пресвятої Діви дель Пілар. Він одначе вважав себе людиною освіченою та підприємливою і користався двома видами візитних карток — на одних стояло «Хоакін Бустаманте. Комерсант», а на інших готичним шрифтом було надруковано «Хоакін Бустаманте Вале. Автор проекту „Необхідно подвоїти сільськогосподарське виробництво в Іспанії“». По його смерті залишилася купа пошарпаних папірців із цифрами та кресленнями; він сподівався подвоїти врожаї завдяки винайденій ним системі: величезним багаторівневим терасам із родючою землею, куди б вода подавалася з артезіанських колодязів, а сонячне проміння — через систему дзеркал.
Успадкувавши кондитерську від старшого брата, який загинув 1898 року на Філіппінах, батько Фіделя змінив її назву. Раніше вона іменувалася «Насолода», однак ця назва видалася йому маловиразною, і він поставив іншу — «В краю наших предків». Він понад півроку бився над назвою, склав список із майже трьохсот найменувань, причому всі були в тому ж дусі.
В часи Республіки, по смерті батька, Фідель знову змінив назву кондитерської на «Золотий шербет».
«У назві кондитерської не повинно бути політики»,— каже він.
Завдяки дивній інтуїції Фідель пов’язує назву «В краю наших предків» із певними напрямами думок.
— Наша справа пропонувати всім без розбору здобні булочки та заварні тістечка. І республіканці, і монархісти платять нам ті самі песети.
Молодята, як ви вже знаєте, приїхали до Мадрида, бо у них медовий місяць, і визнали за свій обов’язок зробити дядькові з тіткою тривалий візит. Дон Пабло не знає, як їх спекатися.
— Отже, вам подобається Мадрид?
— Авжеж...
Минає кілька секунд, і дон Пабло каже:
— Це добре!
Донья Пура теж стомилася. Однак молодята, здається, цього не помічають.
Вікторита заходить до молочної, що на вулиці Фуенкарраль, власниця якої донья Рамона Брагадо була колись коханкою того сеньйора, що двічі обіймав посаду заступника міністра фінансів.
— Привіт, Вікторито! Дуже рада тебе бачити!
— Здрастуйте, доньє Рамоно.
Донья Рамона улесливо всміхається.
— Я знала, що моя дівчинка обов’язково прийде!
Вікторита силкується всміхнутися й собі.
— Одразу видно, що ви до таких справ звичні.
— Що ти сказала?
— Та ні, нічого.
— Ох, люба, яка ж ти недовірлива!
Вікторита скидає пальто, верхні ґудзики в неї на блузці розстібнуті, погляд якийсь дивний — чи то благальний, покірливий, чи то жорстокий.
— Ну що, гарна?
— Що це з тобою, люба?
— Нічого, зі мною нічого.
Донья Рамона, не дивлячись на неї, намагається пустити в хід свої навички старої звідниці.
— Ну, гаразд! Ти ж не маленька. Ходи-но сюди, пограєш у карти з моїми племінницями.
Вікторита стоїть мов укопана.
— Ні, доньє Рамоно. Нема коли. Мене чекає мій наречений. Знаєте, мені вже набридло ходити отак околясом, наче віслюк довкола норії[44]. Адже і в ваших, і в моїх інтересах перейти до суті справи. Ви мене розумієте?
— Ні, люба, не розумію.
Волосся у Вікторити розкуйовджене.
— Що ж, скажу ясніше — де той козел?
Донья Рамона приголомшена.
— Що?
— Де цей козел? Не розумієте? Де цей тип?
— Ох, люба, та ти ж просто шльондра!
— Можете вважати мене ким завгодно, мені байдуже. Я повинна переспати з одним мужчиною, щоб купити ліки іншому. Ну, давайте його сюди!
— Але навіщо таке говорити, люба?
Вікторита підвищує голос.
— Бо мені не хочеться говорити інакше, сеньйоро звіднице! Зрозуміло? Не хочеться!
Зачувши крик, до передпокою зазирають племінниці доньї Рамони. За ними витикається пика дона Маріо.
— Що сталося, тітонько?
— Ця невдячна паршивка хотіла мене вдарити!
Вікторита абсолютно спокійна. Люди завжди абсолютно спокійні, коли мають вчинити щось жахливе. Або коли вирішують не чинити цього.
44
Норія — ковшовий елеватор, що складається з низки великих глеків, які по черзі занурюються у воду й наповнюються; часто норії приводилися в рух за допомогою віслюків.