— Як тобі спалося?
— Чудово, Пурито, а тобі?
— Мені теж. З такими чоловіками, як ти, дуже добре. Ви зовсім не заважаєте спати.
— Облиш. Поговори про щось інше.
— Як хочеш.
На якусь мить западає тиша. Пура знову його цілує.
— Ти романтик.
Мартін невесело всміхається.
— Ні. Просто трохи сентиментальний.
Мартін гладить її обличчя.
— Ти бліда і схожа на наречену.
— Не мели дурниць.
— Авжеж, на молоду...
Пура серйознішає.
— Але ж це не так!
Мартін цілує її очі — ніжно, мов шістнадцятирічний поет.
— А для мене так, Пуро! Я в це вірю!
Дівчина вдячна йому, вона всміхається сумно й покірно.
— Ну, коли ти кажеш... А було б непогано!
Мартін сідає в ліжку.
— Ти знаєш сонет Хуана Рамона, який починається словами «Розради образ ніжний та величний»?
— Ні. А хто такий Хуан Рамон?
— Поет[51].
— Він пише вірші?
— Авжеж.
Мартін дивиться на Пуру ледь не з ненавистю, але це триває лише мить.
— Послухай.
— Який печальний і гарний вірш!
— Тобі подобається?
— Звісно, подобається.
— Колись я прочитаю його тобі до кінця.
Сеньйор Рамон купається у великому казані з холодною водою, над якою стирчить його голий торс.
Сеньйор Рамон — кремезний і суворий чолов’яга, він любить ситно поїсти, ніколи не застуджується, може хильнути келишок-другий, грає в доміно, пощипує за сідниці служниць, устає вдосвіта й працює все своє життя.
Сеньйор Рамон давно вже не хлопчак. Зараз, розбагатівши, він навіть не зазирає до такої духмяної, але й шкідливої для здоров’я пекарні; з часів війни він сидить у своїй охайній конторі й намагається задовольнити всіх покупниць, для яких установив хитромудру, але чітку градацію залежно від віку, становища, характеру і навіть зовнішності.
У сеньйора Рамона волосся на грудях уже посивіло.
— Вставай, доню! Що це ти надумала вилежуватися допізна в ліжку, наче яка сеньйорита?
Дівчина встає і, не зронивши ні слова, йде на кухню, вмивається.
Вранці дівчина злегка покашлює. А коли застудиться, кашель у неї стає сухим, уривчастим.
— Коли вже ти кинеш цього нещасного сухотника? — раз по раз запитує вранці матір.
І тоді дівчина — ніжна, мов квітка, і здатна дати себе розітнути без єдиного крику — відчуває бажання вбити матір.
— Бодай ти здохла, зміюко! — шепоче вона.
Вікторита в своєму бавовняному пальтечку поспішає до друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера, де вона працює пакувальницею, вистоюючи на ногах цілісінький Божий день.
Іноді Вікторита мерзне більше, ніж зазвичай, і тоді їй хочеться плакати, страшенно хочеться плакати.
Донья Роса прокидається доволі рано, щодня на сьому ранку вона ходить на месу.
Донья Роса о цій порі спить у теплій нічній сорочці, фланелевій нічній сорочці власного крою.
Донья Роса, повертаючись із церкви, купує собі кілька крендельків і заходить через головний вхід своєї кав’ярні, схожої рано-вранці на безлюдний цвинтар — із нагромадженими на столиках, перевернутими ніжками догори стільцями, із вкритими чохлами кавницею та піаніно.
Донья Роса наливає собі келишок ганусівки й снідає. Снідаючи, вона міркує — про те, які непевні настали часи; про війну, яку німці програють і — Боже збав! — можуть таки програти; про офіціантів, буфетника, музикантів і навіть хлопчика-посильного, які день у день дедалі більше висувають претензій, нахабніють, заносяться.
Донья Роса, посмоктуючи ганусівку, говорить сама до себе, безладно бурмоче перше-ліпше, що спадає їй на думку:
«Але тут порядкую я, подобається вам це чи ні! Коли схочу — вип’ю ще келишок, я нікому не повинна складати звіт. А схочу — пожбурю пляшкою в дзеркало. Я не роблю цього, бо не хочу. А схочу — зачиню кав’ярню назавжди і не дам кави нікому, навіть самому Господові. Тут усе моє і коштувало мені чималих зусиль».
Донья Роса рано-вранці як ніколи почувається господинею кав’ярні.
«Кав’ярня — це як мій кіт, хіба що вона більша. А коли кіт мій, то схочу — дам йому ковбаси, а схочу — заб’ю палицею».