— Та тільки той човник, що продукти возить, — підказав хтось.
— Тобто якщо він дезертир, то єдиний спосіб повернутися на головну землю для нього — це той човник. Чого ж поліція просто не дочекається в порту, коли він повернеться на цьому судні? Навіщо ми тут стовбичимо, чекаючи на погоду? Може... — він зробив драматичну паузу. — Може, в нього є інший спосіб забратися звідти?
— Це ж який?
— Субмарина.
— Не верзи дурниць, — презирливо відповів Сміт.
Усі засміялися.
Худячок роздав карти. Цю партію виграв Сміт.
— Ставлю шилінг, — мовив Худячок. — На мене чекає спокійна старість у чудовому будиночку в Девоні. Ми не упіймаємо його, це точно.
— Дезертира?
— Полоненого.
— А чого?
Худячок промовисто постукав себе по лобі:
— Шеберхни тим непотребом, що в тебе замість мозку. Ми — тут, а субмарина — на дні біля затоки острова. Коли погода покращиться, хто забере його перший? Звісно ж, боші[54].
— Тоді навіщо ми тут? — не второпав Сміт.
— Бо тим, хто віддає накази, далеко до вашого відданого слуги Альберта Періша. Смійтеся-смійтеся! — він почав роздавати карти. — Побачимо, хто сміятиметься останнім. Сміті, це що, пенні? А знаєте що? Ставлю п'ять проти одного, що ми повернемося зі Штормового з порожніми руками! Хто приймає? А десять проти одного? Ну? Давайте! Десять проти одного!
— Та ніхто не приймає. Здавай уже, — вгамував його Сміт.
Командир ескадрильї Пітеркін Бленкісоп (він казав, що його звати Пітер, але всі все одно якось дізнавалися його справжнє ім'я) стояв перед мапою прямо, наче аршин.
— Ми летимо групами по три, — почав він свою промову. — Перші три борти злітають, як тільки погода дасть змогу. Місце призначення, — він ткнув мапу указкою, — Штормовий острів. На місці двадцять хвилин літаємо на малих висотах і шукаємо субмарину. Після цього повертаємося на базу.
Тут він на мить спинився, а потім продовжив:
— Якщо присутні здатні мислити логічно, то їм зрозуміло, що для забезпечення безперервного спостереження за акваторією острова друга група має злетіти точно за двадцять хвилин після першої. Питання?
— Сер? — підвівся лейтенант Лонгман.
— Кажіть, Лонгмане.
— Які наші дії, коли ми виявимо субмарину?
— Знищити, звісно. Відкривайте вогонь із кулеметів — максимальне ураження цілі.
— Сер, обстріл субмарини з винищувачів не дуже ефективний. Хіба це не робота есмінців?
Бленкісоп зітхнув:
— Якщо тут у когось є пропозиції, як виграти війну, то пишіть містеру Вінстону Черчиллю. Я навіть адресу підкажу: Даунінг-стрит, 10, Лондон[55]. Окрім як критикувати, інші питання будуть?
Питань не було.
Блоггс сидів у заваленій непотребом кімнаті біля каміна і слухав, як краплі дощу вистукують жерстяним дахом. Офіцери повітряних сил в останні роки війни значно змінилися. Ті пілоти, що колись виграли битву за Британію[56], були усміхнені хлопчаки, які щойно вийшли з-за парт. Вони не знали втоми, без упину пиячили та зневажали палаючу смерть, з якою зустрічалися щодня. Але цього запального юнацького героїзму було замало, щоб дожити хоча б до середини війни. Битви перемістилися в якісь далекі від дому місця, і тепер замість бравади в небі прийшла нудна механічна робота — обстріли. Тепер офіцери (хоча їхня мова й досі зберігала якісь шкільні слівця, а звичка пиячити нікуди не зникла) стали старші, стійкіші та цинічніші. Блоггс згадав, як він сам поводився зі звичайним крадієм в абердинській камері — війна нікого не жаліє.
У кімнаті разом із Блоггсом на стільцях сиділи пілоти й чекали вильоту: хтось дрімав, хтось читав книжку, хтось грав у якісь ігри. У кутку сидів штурман із посібником російської мови.
З-під напівопущених повік Блоггс ліниво роздивлявся присутніх. Відчинилися двері й увійшов ще один пілот. Цього війна наче зовсім не зачепила: широка усмішка, молоде обличчя (мабуть, голився не частіше, ніж раз на тиждень), розстебнута куртка та шолом у руках. Він помітив Блоггса й підійшов до нього.
— Детектив-інспектор Блоггс?
— Це я.
— Пречудово. Я ваш пілот, Чарлз Кальдер.
— Радий знайомству, — Блоггс потис його руку.
— Борт готовий, двигуни дзижчать, наче нові. Літак-амфібія, вас уже попередили?
— Так, звичайно.
— Пречудово. Сідатимемо на воду, потім я вас підвезу десь ярдів за десять[57] до берега. Далі — шлюпка.
— І ви чекатимете мого повернення.
— Звісно ж, а наразі чекаємо погоди.
54
Презирливе прізвисько для німців, що набуло особливого поширення у Франції під час Другої світової війни.
56
Авіаційна битва під час Другої світової війни, яка тривала з 10 липня по 30 жовтня 1940 року. Термін «битва за Британію» уперше використав прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль.