Агент задумався.
— Непогано, сер. Моральний настрій високий, виробництво зброї зростає щомісяця, на бомбардування британців усім просто начхати.
— Годі, пропаганду я й по радіо можу послухати.
Молодик замовк.
— Тобі є ще що сказати? Офіційне.
— Так. На період виконання цього завдання для вас створили окреме «вікно» для відступу.
— Вони дійсно вважають це завдання важливим.
— На вас буде чекати субмарина. У Північному морі, за десять миль на схід від міста Абердин. Вам лише треба викликати її на вашій звичайній частоті — і вона відразу спливе. Як тільки ви чи я повідомимо в Гамбург, що наказ отримано, субмарина почне чергування. Вона чекатиме щоп'ятниці та щопонеділка із шостої вечора до шостої ранку.
— Абердин — велике місто. У тебе є точні координати?
— Так, — хлопець почав диктувати цифри. Фабер запам'ятав.
— Це все, майоре?
— Так, сер.
— Як думаєш позбутися джентльменів із МІ-5, що стирчать у будинку навпроти?
— Спробую вислизнути, — агент знизив плечима.
— Не найкращий план. Які твої дії після того, як ти передав мені накази? У тебе є вікно?
— Ні. Я маю поїхати у Веймут, вкрасти там човен і на ньому повернутися у Францію.
Так, ясно, плану в нього немає. Значить, Канаріс знав, як усе закінчиться. Що ж, добре.
— А якщо британці схоплять тебе та візьмуть на тортури?
— У мене є пігулка з отрутою.
— І що, ти її з'їси?
— Скоріш за все.
— Ну, ти схожий на такого, це точно, — Фабер сперся на його груди лівою рукою, наче збирався вставати з ліжка. Долоня відчула, де саме закінчуються ребра та починається м'який живіт юнака. Фабер встромив лезо стилета під ребра вгору — просто в серце.
Очі молодого агента розширилися від переляку. Він скрикнув, але з рота не вийшло ані звуку. Тіло пробила судома, і Фабер ще трохи надавив на стилет. Очі юнака заплющилися, і тіло завмерло.
— Ти бачив моє обличчя.
8
— Здається, ми втратили контроль, — зауважив Персіваль Ґодліман.
— Це моя провина, — кивнув Фредерік Блоггс.
Чоловік був виснажений. Він був таким уже рік — від тієї страшної ночі, коли вони витягли з руїн їхнього розтрощеного будинку в Гокстоні те, що залишилося від його дружини.
— Не має значення, хто винен, — швидко відповів Ґодліман. — Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, і ти на декілька секунд втратив Блондина.
— Думаєш, у них відбувся контакт?
— Можливо.
— Коли я знову натрапив на його слід у Стоквеллі, то подумав, що йому просто набридло і він вирішив того дня більше не чекати.
— У такому разі він би пішов туди знову вчора та сьогодні, — Ґодліман викладав якісь візерунки з сірників на столі — ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. — У будинку й досі тихо?
— Абсолютно. Він не виходив уже сорок вісім годин. Це я винен, — знову повторив Блоггс.
— Та годі вже, друже, — заспокоїв його Ґодліман. — Це я дозволив йому втекти, щоб він вивів нас на когось іншого. І я досі думаю, що це було правильне рішення.
Блоггс нерухомо сидів за столом: руки він тримав у кишенях плаща, а на його обличчі не відбивалося жодної емоції.
— Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з'ясовувати, з яким завданням він приїхав.
— Так ми втратимо можливість вийти на когось дійсно небезпечного.
— Вирішуй ти.
Ґодліман виклав із сірників зображення церкви. Якусь мить він роздивлявся її порожніми очима, а потім витяг монетку й підкинув.
— Орел, — оголосив він. — Чекаємо ще добу.
Будинок належав ірландцю середнього віку, який був родом із села Лісдунварна, що в графстві Клер[32]. Чоловік плекав надію, що німці виграють війну та назавжди звільнять Смарагдовий острів[33] від гніту британців. Шкутильгаючи сходами через хворі на артрит суглоби, він збирав зі своїх орендарів щотижневу платню. Усі його думки захопила лише одна мрія: щоб платню дозволили підняти до загального ринкового рівня. Ірландець не був багатієм, він мав лише два будинки, один із яких був зовсім маленький — у ньому жив лише він. Нічого дивного, що чоловіка ніколи не бачили в доброму гуморі.
Ірландець постукав до старого, який винаймав кімнату на другому поверсі. Той завжди був радий бачити хазяїна. Щоправда, він, мабуть, зрадів би будь-кому.
— Доброго дня, містере Райлі! Може, чаю?
— Сьогодні не маю часу.
— Ну, нічого, — старий передав йому гроші. — Думаю, ви вже бачили вікно на кухні?