— Але... — вона кивнула в бік Джо.
— За тиждень до весілля, — пояснила Люсі.
— Ой лишенько... Це... це через аварію?
— Ні. Тобто не в фізичному сенсі, — по засмаглих щоках Люсі бігли сльози.
— А ти говорила з ним про це?
— Намагалася. Мамо, що мені робити?
— Може, пройде час і...
— Уже майже чотири роки минуло!
Запала тиша. Вийшло слабке сонце, і жінки разом із Джо почали спускатися через вересові зарості. Хлопчик ганяв чайок.
— Колись я майже покинула твого батька, — раптом сказала мама.
— Коли?! — тепер шокована була Люсі.
— Десь після народження Джейн. У нас тоді було не все так добре з грошима — твій тато працював у свого батька. Якось у їхніх стосунках сталася криза. Я була вагітна втретє за три роки, і здавалося, що все моє життя складатиметься з пологів і спроб відшукати якісь засоби для існування. Згодом я дізналася, що твій батько зустрічається зі своєю давньою подругою Брендою Сіммонс. Ти з нею не знайома — вона пізніше переїхала у Басингсток. Я запитала себе, що ж мені з цим робити, але ніяк не могла знайти відповідь.
Люсі пам'ятала ті часи лише уривками: дідусь із білими вусами, більш струнка версія батька, родинні обіди на великій фермерській кухні, сміх, сонце й свійські тварини. Навіть тоді подружнє життя її батьків здавалося непорушним втіленням щастя.
— І чого ж ти не полишила його?
— Знаєш, у ті часи це було не так просто. Такого явища, як розлучення, взагалі не існувало. Знайти роботу для жінки було просто неможливо.
— Зараз жінки працюють чи не всюди.
— Протягом тієї війни жінки теж працювали, але потім настало страшенне безробіття. Думаю, зараз буде так само. Чоловікам завжди вдається зробити все по-своєму, якщо ти розумієш, про що я.
— Я рада, що ти не пішла.
— Людям мого віку недоречно робити якісь заяви щодо того, як треба жити. Але моє життя майже цілком складалося з порятунку родини. І так було в багатьох жінок, яких я знаю. Ззовні стійкість завжди схожа на жертву, але це не зовсім так. Як би там не було, порад я не даватиму. Ти все одно мене не послухаєш, а якщо послухаєш, то потім я зостанусь винною.
— Ой, мамо, не кажи дурниць! — усміхнулася Люсі.
— Може, підемо вже назад? Здається, ми достатньо пройшли на сьогодні.
Одного вечора, поки мама нагорі розповідала Джо казку на ніч, на кухні Люсі звернулася до Девіда:
— Я б хотіла попросити маму залишитися ще на два тижні, якщо вона погодиться.
— А що, двох тижнів недостатньо, щоб обговорити мене вздовж і впоперек?
— Що за нісенітниці!
Девід під'їхав ближче.
— Тобто хочеш сказати, що ви про мене не говорите?
— Авжеж говоримо, ти ж мій чоловік.
— І що ж ти їй розповідаєш?
— А чому це тебе так бентежить? Хіба тобі є чого соромитися?
— Чорт забирай, нікому не подобається, коли жінки точать про нього ляси!
— Ніхто не точить про тебе ляси.
— То що ж ти їй розповідаєш?
— Який ти чутливий, виявляється!
— Я поставив запитання.
— Розповідаю, що хочу від тебе піти, а вона мене відмовляє.
Девід розвернувся та поїхав геть із кімнати, і майже з порога він кинув через плече:
— Передай, щоб не надто переймалася за мене.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Мені ніхто не потрібен, зрозуміло? Я й сам можу з усім впоратися.
— А як же я? — тихо спитала Люсі. — Може, мені хтось потрібен?
— Навіщо?
— Щоб мене кохав.
У кімнату ввійшла мати й відразу відчула напружену атмосферу.
— Джо швидко заснув, — повідомила вона. — Попелюшка ще й на бал не встигла приїхати. Я, мабуть, піду спакую речі, щоб не лишати все назавтра.
Жінка поспіхом вийшла.
— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?
— Не розумію, про що ти.
— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?
— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.
— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!
— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.
Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.
— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.
— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.