— Фреде, їдь на вокзал та покажи людям фотографію нашого хлопця. Може, хтось бачив, як він сідав на поїзд. Я зателефоную на вокзал та попереджу, що ти приїдеш. А ще запиши, куди відходили потяги десь після о пів на одинадцяту.
Блоггс узяв капелюх і пальто.
— Я пішов.
Ґодліман підняв слухавку.
— Гайда, починаємо.
Незважаючи на пізню годину на вокзалі Юстон було людно. Зазвичай близько півночі вокзал зачиняли, але під час війни поїзди часто затримували чи не на всю ніч, тому багато пасажирів спали просто на своїх речах.
Блоггс показав фотографію трьом поліцейським, що чергували на вокзалі, але жоден не впізнав агента. Чоловік опитав із десяток жінок, які працювали з багажем, — нічого, підійшов до кожного контролера — нічого. Один із працівників пояснив: «Наша робота — перевіряти квитки, а не обличчя». Блоггс розпитав із десяток пасажирів — нічого. Зрештою він попрямував до касирів. Товстий лисий чоловік із погано підігнаними вставними зубами впізнав Фабера.
— Я розважаю себе однією грою, — пояснив він. — Коли пасажир купує квиток, я намагаюся розгледіти в ньому щось, що б підказало мені, навіщо він туди їде. Наприклад, чорна краватка — значить, він їде на похорони; брудні чоботи — значить, він фермер і їде додому. Або шарф із емблемою університету. Або бліда смужка на пальці жінки — слід від обручки... Розумієте? У мене дуже нудна робота... Ні, я не жаліюся, просто...
— Я розумію. То що ж ви помітили в цьому чоловікові?
— Нічого. Зовсім нічого. Я не міг дізнатися про нього абсолютно нічого. Наче він навмисне позбавив себе будь-яких прикмет. Розумієте?
— Розумію, — Блоггс на мить замислився. — А тепер спробуйте пригадати, куди саме він купив квиток.
— Я пам'ятаю. В Інвернесс[40].
— Це ще не означає, що він туди поїде, — зауважив Ґодліман. — Він же професіонал і знає, що ми розпитуватимемо працівників вокзалів. Думаю, він навмисне взяв квиток туди, куди не збирається їхати. Мабуть, він сів на потяг, що відійшов об одинадцятій сорок п'ять із вокзалу. Зараз він під'їжджає до Стаффорда. Я вже віддав наказ залізничникам — вони зупинять поїзд біля Кру. Я домовився, що ви обидва зараз вилітаєте до Сток-он-Трент. Паркіне, ти біля Кру повинен сісти на потяг — ми видамо тобі форму контролера. Ти перевіриш квитки в кожного пасажира й усіх їх роздивишся. Якщо помітиш Фабера, тримай його в полі зору. Блоггсе, ти чекатимеш на пункті контролю квитків у Кру — на випадок, якщо німець вирішить вийти там, але це мало ймовірно. Ти сядеш там на поїзд і першим вийдеш у Ліверпулі. На квитковому контролі чекатимеш на Фабера та Паркіна — підтримку забезпечуватимуть чи не всі місцеві поліцейські.
— Усе це дуже добре. А якщо він мене впізнає? — спитав Паркін. — А як згадає, що ми жили разом у Гайґейті?
— Тоді застрелиш виродка, — Ґодліман простягнув йому пістолет.
Паркін без зайвих запитань сховав зброю до кишені.
— Ви обидва маєте усвідомити, що все це вкрай важливо, — почав Ґодліман. — Якщо ми його не впіймаємо, доведеться відкласти наступ на Європу. Може, аж на рік. У такому випадку ми ризикуємо втратити перевагу. Такої слушної нагоди може взагалі більше не бути.
— А хоч приблизно відомо, коли планують висадку? — спитав Блоггс.
— За декілька тижнів. Точніше я не знаю.
— У червні, виходить.
— От дідько!
— Не маю права коментувати, — не став підтверджувати їхні висновки Ґодліман.
Задзвонив телефон і професор узяв слухавку. За мить Ґодліман підняв погляд на своїх людей і повідомив:
— Машину за вами вже прислали.
Блоггс і Паркін підвелися.
— Зачекайте, — обидва подивилися на професора. Той і досі тримав слухавку біля вуха. — Так, сер. Так точно. До побачення, сер.
«Дивно. Кого це Ґодліман називає “сер”?», — подумав Блоггс.
— А хто дзвонив? — поцікавився він.
— Черчилль.
— Правда? І що він казав? — Паркін був вражений.
— Казав, нехай вам щастить.
15
У вагоні було темно хоч в око стрель. Люди сміялися: «Сер, заберіть, будь ласка, руку з мого коліна. Ні-ні, не ви, а ви». Британці постійно жартували. Справи на залізниці такі, що гірше вже нікуди, а вони все одно хихикають замість того, щоб жалітися. Перед цим усі співали. Троє морячків у коридорі почали, й увесь вагон відразу ж долучився. Заспівали «Співай, як самовар», «Нехай завжди буде Англія», за нею виконали «І Глазго весь — він мій», щоб віддати шану всім частинам Британії, а на завершення — «Не так багато, де тепер буваю».