— Ви, — видихнув той.
— Ти чудово знаєш, що це я, малюк Біллі. Ти ж мене шукав, чи не так? А навіщо? — Фабер удався до найлиховісніших інтонацій.
— Та чого б я вас шукав? Я ж не поліцейський.
Фабер театрально підкинув на долоні стилет.
— Не бреши мені, малий.
— Містере Фабере, правда, відпустіть мене. Я нікому не скажу, що бачив вас. Обіцяю.
Шпигун почав сумніватися. Може, хлопець дійсно каже правду? А може, просто настільки ж хороший актор, як і сам Фабер.
Раптом Паркін змінив положення тіла та правою рукою потягнувся кудись. Фабер миттю схопив його зап'ястя. Парубок спробував боротися, але агент надавив на стилет і голка прорізала шкіру горла. Паркін завмер. Фабер відпустив його руку і заліз у кишеню юнака, звідки дістав пістолет.
— Контролерам зброю не видають. Паркіне, хто ти такий?
— Тепер видають. У поїздах через темряву часто грабують пасажирів.
Хлопець відчайдушно брехав. Зрозуміло, що погрозами язика йому не розв'язати. Одним швидким і точним рухом Фабер загнав лезо на півдюйми в ліве око юнака й відразу ж витяг назад. Іншою рукою Голка щільно затулив Паркіну рота, тому придушений крик агонії потонув у гулі поїзда. Парубок затулив руками те, що щойно було його оком.
— Одне око в тебе ще є, Біллі. Кажи, на кого ти працюєш.
— Військова розвідка. Благаю, не треба, не треба.
— На кого саме? Мензес? Мастерман?
— Господи, Ґодліман, Персі Ґодліман.
— Ґодліман! — Фабер знав це ім'я, але пригадувати подробиці було ніколи. — Що в них є на мене?
— Ваше фото. Я знайшов вас в архівах.
— Яке фото? Яке саме фото?
— Перегони. Спортивна команда. Ви з кубком...
Господи, звідки ж вони його взяли? Це просто катастрофа — в них є фото. Усі побачать його обличчя. Його обличчя.
Лезо загрозливо загойдалося над другим оком Паркіна.
— Як ти дізнався, де мене шукати?
— Ні-ні, не треба, будь ласка. Агент із португальського посольства перехопив ваш лист і записав номер таксі. Потім про вас розпитували в Юстоні. Будь ласка, тільки не друге око, — юнак прикривав обличчя долонями.
— Що в них за план? Де пастка?
— Глазго. Вас чекатимуть у Глазго. Там кінцева зупинка поїзда.
Фабер опустив ніж на рівень живота хлопця. Щоб відволікти його, він спитав:
— Скільки їх? — і відразу встромив лезо вгору, в серце.
Єдине здорове око Паркіна спалахнуло жахом, але юнак не помер відразу. Це був єдиний недолік цього методу вбивства. Зазвичай удар у серце спричиняв такий шок, що людина помирала миттєво. Проте якщо серце було здорове й сильне (іноді ж навіть лікарям доводиться робити укол адреналіну в серце), воно продовжувало битися, і навколо леза з'являвся отвір, з якого витікала кров. Звісно, людина все одно помре — просто не зразу.
За кілька секунд тіло Паркіна обм'якло, й Фабер притиснув його до стіни. За мить до смерті на обличчі юнака щось промайнуло — чи то тінь посмішки, чи спалах мужності. Це має щось означати.
Фабер забрав руку, і труп впав на підлогу. Агент вклав його так, ніби хлопець спав, щоб його рани було видно не відразу. Картуз юнака шпигун жбурнув у дальній куток тамбура. На стилеті залишилися краплі крові — Фабер витер їх об штани Паркіна, як і свої руки, на яких виднілася рідина з ока покійника. Брудна вийшла робота. Стилет знову зник у рукаві.
Коли Фабер у темряві повернувся на своє місце у вагоні, сусід із лондонським акцентом зауважив:
— Щось ти довго, друже. Там що, черга?
— Та ні. З'їв щось не те.
— Мабуть, це все ті сандвічі з яйцем, — пожартував він.
Фабер думав про Ґодлімана. Він точно знав цю людину.
Пам'ять навіть відшукала якийсь образ: чоловік середнього віку, окуляри, люлька, по-професорськи розгублений вигляд. Ось. Ось воно. Точно, професор Ґодліман. Згадав. У перші кілька років у Лондоні робити було нічого — війна ще не почалася, і багато хто взагалі думав, що вона ніколи не почнеться (тільки не Фабер). У шпигуна було мало завдань, окрім як звіряти старі абверські мапи, писати загальні звіти про настрої британців і читати газети. Щоб убити час, покращити англійську та вжитися у своє прикриття, агент почав відвідувати туристичні місця.
У Кентерберійський собор[41] Фабер поїхав суто заради задоволення (він таки купив фотокартку з видом міста з повітря та надіслав її в Люфтваффе разом зі світлиною самого собору. Німцям це мало допомогло: за весь 1942 рік вони жодного разу в нього не влучили). Більшу частину дня агент оглядав собор: стародавні написи на стінах, різні архітектурні стилі, пояснення на вказівних табличках. Відтак Голка забрів у південну частину храму, де була капела. Коли Фабер стояв перед сліпою аркою, він раптом усвідомив, що поруч із ним є ще хтось.