Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.
Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.
Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.
— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?
— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!
— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?
— Ой, який красунчик! Якби я тільки його бачила!
— Ви б так не казали, якби знали, що він накоїв. Будь ласка, покличте інших теж подивитися.
— Ніколи не бачила.
— Я теж ні.
— І я.
— Ні, не бачила, ні.
— Коли упіймаєте його, спитайте, чи не хоче він познайомитися з гарненькою дівчиною з Бристоля, добре?
— Дівчата, ну ви просто... Якщо вам дали штани і ви працюєте носильниками — це не означає, що треба поводитися, як мужики.
Вуліч, пором.
— Паскудний сьогодні день, еге ж?
— Доброго ранку, капітане. У морі, мабуть, ще гірше.
— Чим можу бути вам корисний? Ви ж не переправлятися через річку сюди прийшли?
— Я б хотів, щоб ви поглянули на це фото, капітане.
— Зачекайте-но, я візьму окуляри. Ні-ні, не хвилюйтеся, для навігації мого зору вистачає. А ось для того, щоб розгледіти щось зблизька, мені потрібні окуляри. Так-так...
— Як думаєте, бачили його колись?
— Пробачте, констеблю, ніколи.
— Ну, якщо побачите, то повідомте, будь ласка.
— Звичайно.
— Гарного вам плавання.
Лондон, Лік-стрит, 35, район Е1.
— Сержанте Райлі! Рада вас бачити!
— Пробач, Мейбл, що я так зненацька. Хто у вас тут зараз живе?
— Поважні люди, сержанте. Ви ж мене знаєте.
— Добре-добре. Але я ось чому прийшов: один із ваших поважних гостей випадково не переховується від армії?
— І давно ти займаєшся пошуками тих, хто ухиляється від служби?
— Ні-ні, я цим не займаюся. Я шукаю злочинця, але тобі він міг сказати, що ухиляється від армії.
— Слухай, Джеку. Якщо я скажу, що тут немає нікого, кого б я не знала, як саму себе, ти припиниш мені набридати?
— Чого б це я тобі вірив на слово?
— Згадай 1936 рік.
— Ти тоді була красивішою.
— Ти теж не молодшаєш.
— Ну гаразд. Але поглянь на фото. Якщо цей чоловік тут з'явиться, відразу повідомляй мені, добре?
— Обіцяю.
— Тільки відразу, чуєш?
— Добре-добре.
— Мейбл... Він зарізав жінку твого віку. Просто, щоб ти знала.
— Дякую.
— Ну, бувай.
— Бережи себе, Джекі.
Кафе «У Білла», шосе А-30, поблизу Багшота.
— Білле, чаю, будь ласка. Дві ложечки цукру.
— Доброго ранку, констеблю Пірсоне. Паскудна погода, еге ж?
— А що там таке на тарілці, Білле? Камінці з Портсмута, чи що?
— Булочки з маслом, як ви бачите.
— А, ну якщо так, то давай дві. Так, хлопці! Якщо хтось хоче, щоб його вантажівку перетрусили з низу до верху, нехай зараз виходить із зали! Так, добре. А тепер, будь ласка, подивіться на ось цю фотографію.
— А навіщо ви його шукаєте, констеблю? Невже їхав на велосипеді без фари?
— Гаррі, передавай фотографію по колу. Я хочу, щоб усі подивилися. Хлопці, ніхто його випадково не підвозив?
— Я — ні.
— Ні, я теж ні.
— Пробачте, констеблю...
— Ніколи його не бачив.
— Дякую, хлопці. Ну, якщо раптом побачите його, повідомляйте. Бувайте!
— Пробачте, констеблю.
— Так, Білле?
— Ви не розплатилися за булочки.
— Вважайте, що я конфіскував їх як речові докази.
Заправна станція Сметвіка, Карлайл.
— Доброго ранку, місіс. Можна вас на хвилиночку?
— Так-так, офіцере. Зараз тільки відпущу цього джентльмена. Сер, дванадцять фунтів шість пенсів. Дякую, до побачення.
— Як ідуть справи?