Хто б там зважав на такі перестороги?
Вони брали, бо я давав, а я давав, бо сам вимушений брати — інакше не втримав би війська і не витримав у тій несамовитій борні, на яку став супроти шляхетства й магнатерїї чужинської.
З усіх сіл і містечок збирався годовий оклад грошовий, який звався стацією, також за показанщину, покузовне й станове, хто вино курить з козаків, а хто шинкує, з кухов, з станів збиралися гроші, а з пустових земель — хліб, з котрого збору частина до двору гетьманського віддавалася, а частину на плату служителям сотенним і військової полкової музики і на загальні городові розходи я позволяв. Стадії збиралися з могущого Двору один руб і п’ятдесят копійок, з середнього двору п’ятдесят копійок, а з убогого — п’ятнадцять. На болотах з могущого — сорок копійок, з середнього — двадцять, а з нищетного — п’ять. А ще на служителів сотенних, на хорунжого по одній, а на писаря по дві копійки, та на сторожів польових з усякого міщанського й посполитого двору по дві копійки, вівса по четверику, по хлібині, по гусці солі, по кварті пшона та на містра 127з усякого двору грошей по копійці. На гетьманську музику і на кухню гетьманську з усякого обивителя по пропорції їхнього майна мукою житньою, пшеничною і гречаною, солодами, сім’ям конопляним, горохом, маком, кабанами, птаством, а грошима не брано нічого. Перед настанням кожного празника збиралися для полковників з сіл і містечок на ралець гуси, качки, кури, яйця й поросята, а ще куниця передшлюбна з кожного двору, де були молодий і молода, а ще полковникові по тижню на степу косили сіно, йому ж хліб жали по два й по три дні на рік, та в рік на полкову музику з трьох чоловік бралося з кожного містечка жита по тридцять четвертей і овса толіке ж число, гречаної муки шість, пшеничної шість і пшона шість, гороху дві четверті і два четверика, маку півчетверті й один четверичок, кабанів три, сіна возів тридцять, дров возів тридцять, капусти триста качанів, буряків три вози, а на сторожа польового од вола робочого жита або овса по два четверички та по дві копійки й хлібу, а піші — від двох до десяти копійок. Та катові з кождого по копійці, також у ратуші стоювали на пошті по шість коней та піших по три чоловіки, а особливо піших на сторожі шість чоловік по неділі поперемінно з іншими ратушними селами, всього в єден год раз або й двічі, доставалось також для наїздів варива, як — то: капусти, буряків, огірків і протчого видавали по часті. Посполиті мали заготовляти на войськових степах сіно на зиму для військової армати, давати збори на користь полкових і сотенних служителів, писарів, арматної прислуги, музик, польових сторожів.
Після Зборова про мене казано: вернувся, мовляв, Хмельницький до свого Чигирина на спочинок, і в Київ не заїздячи, кругом його пиха та розкоші, надбав собі з старшиною здобичі річ несказанну, а козаки на війні мало здобулися, бо вже торік всю землю попустошили і тепер вернулися до домівок з порожніми кишенями і саквами.
Може, ті, хто пускав такі поголоски, хотіли, щоб я й зогнив у наметі під дощами, не маючи сорочки на заміну?
Тоді, під Зборовом, до короля, що засів на маєстаті в пишнім шатрі великім, послав спершу депутацію козацьку, зодягнувши послів своїх у найліпші шати і звелівши їм триматися належно. Посли впали кілька разів на землю перед королем, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а тоді подали супліку до короля від імені всього війська, і знов падали й підводилися, та й знов падали й підводилися, так що й не збагнеш: стоять чи падають. Бо інші впадуть і лежать нерушно або плазують коло трону, а тут падають і миттю підскакують — шана чи глум? — таке лукавство козацьке.
А тоді й сам я прибув до короля. Мав насунуту на вуха оксамитову шапку з двома перами в аметистах, золочений атласний жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками, стояв і не гнув шиї перед його королівською мосцю.
Козаки йшли за мною розгойдано й безберего. Затиснули королівську сторожу, оточили дороге шатро Яна Казимира гуком, піснями, несамовитістю. Пісні підіймалися до самого неба, від танку козацького земля вгиналася і здригалася до найглибших глибин, барила з горілкою літали над головами, жилаві руки підхоплювали їх заіграшки, видовжувалися жилаві шиї навстріч струменям пекельного трунку, вмочалися вуса, текло на твердих підборіддях, в горлянки лужені, які могли б перекричати труби Страшного суду і проковтнути всі вогні пекел.
Я з’явився в дорогому вбранні, а король не міг і перевдягнутися. Шатро все в золоті та шовках, а Ян Казимир — пронизаний потом, в бруді й розчухраності. Сидів на похіднім троні, вкритім коштовним аррасом, смикав головою, кривив уста, вдаючи монаршу пиху, але мова його була лагідна, тільки обіцяв, а не погрожував, — і я не втерпів: «Гаразд, королю, мовиш!», віжества й учтивості ж ніякої проти королівських слів не вчинив ні словами, ні в чім іншім, від чого вжахнувся царський посол у Варшаві Кунаков і, мабуть, налякав московських бояр моєю зухвалістю козацькою.
Я ж ще тоді, після Зборова, перед московським посланцем Литвиновим, випивши здоров’я царське, сказав: «Не того мені хотілося, і не так тому було бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів». І, так кажучи, заплакав. Шкода говорити!
Тінь ханської погрози вдарити на мене лягла на Зборівський пакт, вписано туди пункти про мою згоду на повернення шляхти на Україну, проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково ж не пустив у її маєтності, — за все мав платити я, бо ж я — гетьман, я — Богдан.
За все треба платити на сім світі. Були безіменні досі, тепер обрели імена, але якою ж ціною гіркою. Може, так і треба? Безжальність історії?
Я не бачив неба під Зборовом. Тяжкі хмари, дощ, туман, пригніченість і занепад душевний. Де ті простори чигиринські, де степові безміри, високі собори білих хмар рівнинних, сонце, блакить?
Чорні дими вставали із землі, далекі заграви охоплювали простір, навіть небо не могло почуватися безпечним, а що ж простий чоловік?
Смуги вітру, тиші й крові на землі й на небі, протилежність світів, зіткнення, скрегіт, крик, зойк.
Король, не маючи чим платити ханові під Зборовом, таємно дав йому згоду вибрати ясир з українських земель, і хижі чамбули розскочилися навсібіч, аж за Дніпро і на Брацлавщину, так що ні Небаба, ні Нечай не встигли й схаменутися на те, що діялося в їхніх полках. Мені ж у подяку за все зосталася пісня — прокляття:
О мій безжальний народе!
35
Два роки між Зборовом і Берестечком. Безглузді рани на тілі народу, на тілі землі. Чи досить двох років без війни, щоб залікувати ті рани? Не можна відняти в людей минулого, але як же легко позбавити їх майбуття! Я мав дбати про майбуття, про гідність і гордість, подолати ворожість, заздрощі, нерозум, боягузтво, неминучу неправедність влади, одринути саму думку про нашу нібито споконвічну нижчість перед тими, хто гнобив нас і смоктав соки землі нашої. Вважали: ми не здатні ні на що. Вважали: все тільки для них і для їхнього Бога. Вважали: століття треба нам подолати, щоб бодай наблизитися до них.
127На ката.