— Народ чистий бути має, гетьмане!
— Всі хочуть очищати Народ і тільки кров’ю, а кров та падає на гетьмана. Чи ти питав мене, замислюючи цю нелюдську кару?
— Суддя не питає нікого. За ним стоїть закон. А предківський закон гласить: зрадників вирубувати з коренем! Ото й усе, гетьмане. А питав би тебе ліпше твій писар Виговський, який бере по сто або й по двісті червоних від кожного універсалу, що пани випрохують у нього, лізучи назад у свої маєтки. І всі ті універсали значаться твоїм ім’ям, а ти ж гадаєш, що не пустив шляхту на Україну. І проклинають не Виговського, а тебе, гетьмане.
Я не мав що відповісти. Хто дає народові волю, втрачає її сам назавжди, стає її рабом довічним. Думки ворушилися в мені тяжко, як конаючі люди, вони стогнали, плакали, проклинали, стікали кров’ю. В моїй землі лилось завжди занадто багато крові. Занадто? Хіба кров конче має литися — аби лиш не занадто? І потечуть кривавії… Чому вони текли через усю нашу історію? Я хотів перепинити ту течію і пролив крові ще більше, після чого (себто після моєї смерті, висловлюючись примітивною мовою історії) потече її ще більше. Так де ж кінець тим рікам, озерам, морям? Висихають води земні, а кров не висихає — клекоче, стогне, вопіє.
А тим часом усе творилося іменем гетьмана Хмельницького — правда і кривда, злочини й кара, милосердя і суд, та тільки милосердя було так мало довкола, ніби воно вже давно вмерло і ніхто його ніколи не воскресить.
За велінням генерального судді рідних отих посильщиків Вишневецького знаходили по всій Україні — на Поділлі, Лівобережжі, в лісах і степах, їх звозили до Чигирина ночами в козацьких луб’янках, аби ніхто не бачив — жінок і дітей, пов’язаних, кинутих на дно возів, прикритих лубом, мовби вони вже неживі. Страту суддя обмислив уночі коло Погибельних могил в тих — таки кошарах, при генеральній і полковій старшині, без вистрелів, самими шаблями. Молоді козаки (бо молоді завжди безжальні) з осавульського охоронного полку за наказом генерального судді кинулися до одної з кошар, де були діти, стали хапати білоголових і чорноголових хлопчиків і дівчаток у довгеньких сорочечках, потягнули до тої кошари, де зібрані були посильщики, а підсудки й писарі генерального суду гукали до посильщиків: «Чия дитина? Виходь, дивись, як і пагону від тебе не лишиться, покидьку!»
І норовили надягнути дітям козацькі шапки, щоб обдурити Господа Бога і саму Смерть, — мовляв, не кров невинна проливається, а вбивають козаків дорослих, які вже нагрішили доволі.
Мертвий місяць обливав страшним сяйвом те, що почалося на землі, нещасні діти, відчувши подих загибелі, рвалися з рук молодих убивць, кричали, плакали, докоряли:
— Не хочу вмирати!
— Татоньку, за віщо?
— Татусю, що ж ти наробив?
Біленькі, мов малі лелечата, м’які тільця, м’які душі, безсилі й безпорадні. Заховатися — нікуди! Провалитися крізь землю — вона не приймала! Злетіти, як пташенятам, — не мали крил! Розповзатися комашками, але ж були людськими дітьми. Люди, помилуйте! Боже, порятуй! А милосердя давно вже вмерло на світі. Бідні діти. Чи ж вони винні? А хіба винен я, що народився в такі жорстокі часи і отримав незносний тягар найвищої влади? Трава росте, щоб її косили, а люди — щоб жити. Діти переживуть усіх полководців, королів, імператорів, убивць сановних і повольних 129непородних.
Я плакав разом з дітьми, не ховав сліз, які текли мені по щоках, плакав над їхньою долею і своєю, а посильщики стояли безладною німою купою, тільки один якийсь гукнув понурим голосом:
— Гей, Хмельницький! Не ти б нас, то ми б тебе!
Мав би я тоді стямитися і загриміти на козаків, на суддів і підсудків, на всіх, хто був довкола мене:
— Стійте! Одпустіть дітей невинних! Дитяча кров до Бога вопіє — нею не можна кривавитись. І жінок відпустіть. Жінки — то народ, а в народу завжди чиста душа.
І я зробив се. А тоді одвернувся і пішов у степ, плачучи. Не хотів дивитися, як брат убиває брата. Хотіли вбити мене ті посильщики? Хіба вони перші? Немає злагоди в народі. Як у кобзі: легше настроїти дві струни, ніж три, щоб згоджувалися між собою. Хіба я взимку не вкоротив шиї Худолієві, який вискочив на Запорожі самозваним гетьманом? У короля Семко Забудський пнеться в гетьмани, тут Худолій сей, в’їдливий, ненависний, запалі щоки, гострі вуса, як мишачі хвости, зненависть до всього на світі, як і в Семка, в того кабаняри товстого, що кнує зради, збирає до себе нездар, нікчем, підлотників, іде проти найкращих синів свого народу, пхається у всі великі битви і скрізь стримить, як гнилий кілок, хоч однаково ж щезне безслідно, як слина на воді. Шкода говорити! Не оддаси свою біду нікому, а жити з нею нестерпно.
Я одвернувся од своїх старшин, од усього, що там було, світ не вміщався мені в зіницях, був затяжкий для очей, вони не витримували його тягаря, те, що досі було легким, не помічалося, входило в мене просто й природно, тепер стало нестерпно болісним, аж я застогнав глухо, так ніби вже вмирав. Покинути сей світ у ненависті? Шкода говорити! Хай терзається тіло, але душу свою не віддам нікому. Душа моя очиститься навіть у стражданнях.
Страшний сміх кобзарський.
36
Жив у Києві князь, а коло Києва змій. Той змій з казки завжди живе коло Києва. Усю історію. У людей Прометеї, а в нас змій. А може, змій — це чорна земля, велетенська, безмежна, всеплодюча і всемогутня, яка дає життя людині, але й нищить її, ковтає рід за родом, поглинає безслідно. А в тій землі приспаний герой народний. Народ — завжди приспаний, бо його життя спокійне, як сон. Коли ж прокинеться, стрепенеться, то забушує так, що ніякі змії вже йому не страшні.
В тяжких моїх думаннях відкривається мені все приховане, затаєне й незбагненне. Бачу, як ростуть під землею трави, як чорніє кров під місяцем і з неї зроджуються дияволи.
Мені хочеться вмерти, розчарованому в нелюдяності свого часу. А які ж часи були людяними? І коли торжествувала правда на світі? Ірод присяги додержав і Предтечу вбив, яка йому користь з такої правди? Чи не краще йому було збрехати? А Раав — блудниця збрехала і чи винна за ту брехню? Ще й вічне благословення дістала за неї. А в однім місці написано: хто бив пророка, той спасся, а котрий не бив, той пропав.
Я жив у розпалі великої боротьби між Ормуздом і Аріманом, свободою і деспотизмом, розумом і забобонами. Все було неможливе в ті часи: неможлива любов і ненависть, неможливе щастя і нещастя, я ж мав зробити все можливим, се було моє призначення і доля моя незмірна, як час, і, як час, скупа аж до жорстокості.
Не були ті два роки згоди з королем спокійними, доводилося мені крутитися, хитрувати, напружувати всі сили змислу, пересилювати себе й там, де вже, здавалося, бракне будь — яких сил боротися з підступами, ламати брехню, топтати загрози.
Король і хан за моєю спиною змовлялися, аби попхнути військо козацьке разом з ордою на російську землю, а самим тим часом потопити в крові Україну, полишену без охорони. Пани воліли перейняти козацьку тактику: страхати одного монарха другим, а самим стояти осторонь. Кого вб’ють, той і винен. А мені краще була смерть, як на Московське государство йти супроти братів своїх, до яких горнувся з цілим народом своїм ось уже котрий рік. Я одвернув хана від Москви, попхнувши його на молдавського господаря Лупула, розвоював землю Лупулову за його неправду.
Недарма ж співали кобзарі щоразу про мене:
Сам господар не вірив, як йому дали знати про козаків з ордою, пофукав, та й усе! Бо татари таку штуку зробили: при його посланнях пішли Кучманським шляхом ніби на Москву, а тоді завернули на Молдавію. Коли вже й другий і третій посланець прибіг з вістю, що вже й стада і овець позабирали і близько Ясс, тоді Лупул вискочив з міста, хотів громити ворога, та побачив нерівню, уступився назад, велів шанці робити з гною, заготовленого на винниці, вислав до орди балджі—башу ханського, що приїхав з Бахчисарая за Медами, та не помогло ніщо. Мешканці столиці, не слухаючи труб і бубнів господаря, мерщій стали вивозити на тих розах, що для гною були припасені, жінок, дітей, майно на Буковину, тоді Лупул і собі, забравши, що міг, майнув аж до Нямецького монастиря під Сучаву, засікся й зарубався там у лісах і прислав до мене своїх послів просити покою, обіцяв з Потоцьким і магнатами не складатися більше, ніяких лихих замислів на Запорозьке Військо не мати, дарував мене своєю донькою Роксандою за мого сина Тимоша.
129Охочих, добровільних.