Рипнули нечутно двері, і світлиста хмарка щезла, а з нею й Самійло. Наді мною схилилося Мотрончине личко, злякано забіліло, затривожилося.
— З ким ти говорив?
— З тобою, моя мила.
— Ні, ні! Ти когось бачив. У тебе такі очі… А — а, я знаю. Це з нею…
— З ким же?
— З небіжчицею. Пані Ганною.
— Господь з тобою, моя дитино.
Вона відскочила від постелі, з темряви тихо промовила:
— Я не хотіла їй зла. Ніколи не хотіла.
— Вона вмерла, царство їй небесне. Чи ж ти винна?
— І ти невинний! Ні в чому! Хай хоч що там кажуть!
— Мої провини не тут і ще не всі. Позаду — дрібка, а попереду — цілі гори. Порятуєш мене від них?
— Порятую… гетьмане.
— Йди до мене, гетьманшо моя!
Вже забув про Самійла, та й про все на світі забував, коли бачив її. Марнота заволоділа мною і пуста пиха. Почувався тим давнім царем, що все перетворював на золото, лиш доторкувався рукою. Я доторкнувся до Мотронки — і вже дав їй усе. Гетьманша. Вся в золоті. Золота жінка. Згадати б, якою страшною смертю загинув той цар, що й шматок найнужденнішого хліба, коли підносив його до рота, ставав золотом. Хліба не заміниш золотом. І в жінки не можна відбирати жіночність, промінюючи її на марне золото. Не знав я тоді сього, та коли б і знав, то чи стримав би своє серце? Підложницею ніколи б не схотів цю жінку, а тільки Хмельницькою, тільки гетьманшею. Вже відчув силу своєї влади у всьому, не відав тільки, що часто сила та буває злою і те, до чого доторкуєшся, гине. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино моя нещасна! Що тільки не казатимуть про тебе? Порівнюватимуть аж з Геленою, Троянською, через яку зчинилася колись страшна війна багатолітня. Ім’я твоє забудуть і називатимуть хто як захоче. Звинуватять у злочинному намірі отруїти мене. У змові з королем, з панством, єзуїтами. Стверджуватимуть, ніби й підсунули тебе мені єзуїти підступні, щоб звести з світу! («Єзуїти забралися в хату гетьмана і кілька років тримали біля нього жінку з трьома найменнями: Юльця, Анельця, Гелена — як вдалося пізніше встановити Лаврінові Капусті, чигиринському городовому отаманові та старості гетьманської розвідки»). Шкода говорити! Можна справді підсунути чоловікові гарну жінку на ніч і на дві, але підсунути любов — чи ж можливо? Тільки люди з холодними серцями можуть таке твердити, та ще й вірити. Однак ніколи не бракувало охочих зганьбити перед нащадками цю нещасну жінку і мою велику любов до неї. Мовляв, любові ніякої не було, а тримав її коло себе як приспанку. Не кожен може здобути барв од зорі або райдуги, зате кожен має слину, щоб обплювати найсвятіше. Ще древні казали: «Calumniare audaciter aliquid semper» — «сміливе очернительство завжди дає наслідки». Тільки звірі не мовлять і не пишуть — отож і не клевещуть! Хіба й мене самого не пробували очорнити? Оточували легендами, але я волів жити поза ними, гаразд відаючи, що в легендах зникає жива особистість і лишається тільки безплотний символ, яким кожен зможе скористатися для своїх цілей, часом і злочинних. Мене віддавали тільки історії, відбираючи все земне й людське, але ніяка душа не здатна охопити й підкорити історію з її неосяжністю й невловимістю, — душі треба простого щастя. Влада змінює людей. Забуваєш навіть про давню любов, але нової прагнеш так само гаряче, як усі смертні. Але ти принесений у жертву, і нікому немає діла до твоєї душі, до сердечної скрухи, ти тільки гетьман, а людське тобі не належить. Жорстокість, а не справедливість, страх, а не повага, ненависть, а не співчуття, холод душі, а не любов — таким бачать володаря. А я хотів усе це перевернути і починав з любові. Чи не з того почав? Однаково ж був упертий навіть у своїй заблудах. Упертість ради тих, кого захищав. Хотів передати її і нащадкам. Гей, не. можна всього до кінця продумати, зате все можна витримати. Я мав витримати.
19
Чигирин переповнювався людьми, кіньми, обозами, зброєю, метушнявою, гамором, заклопотаністю, тривогою, нетерпінням. Так само, або й ще більше, повнився невеликий мій двір, бо всі прибували мовби до гетьмана тільки, всім треба конче сюди, пробивалися, домагалися, відпихали сторожу, доходило не до криків самих, а й до щабель, лиш тепер пані Раїна збагнула бодай якоюсь мірою межі моєї заклопотаності і моєї величі і трохи притихла з своїми панськими домаганнями, зате Мотрона ніби й народилася стати гетьманшею, не відала ні розгубленості, ні страхів, готова завжди бути коло мене, — чи то за трапезою, чи на виїзді пишному, і вже за два дні знана була всім і звана з шанобливим острахом «сама». «Був гетьман, а з ним сама». «Мали розмову з гетьманом, і була при сім сама». «Обід дав нам ясновельможний, і по праву руку від нього сиділа сама».
Прискочив з гетьманським знаддям Іванець Брюховецький, приїхав з ним отець Федір, прибули писарі, між якими вже й Виговський, у козацькому вбранні, чистий, чемний, чепурний, перед очі мені не пхався, як Брюховецький, та я покликав його сам.
— Пам’ятаю, яку прислугу мені зробив під Боровицею, пане Йване, тож хочу тебе випробувати в нашім ділі, бо здається мені, шо годен ти більшого, ніж спогадування про свою інфамію та лики татарські.
Виговський мовчки схилив голову. Знав пошанівок.
— Бачив ти, що сталося на Жовтій Воді. То не просто виграна битва. І не просто кров. Кров’ю шляхетською в campu deserto 59, як називають вони степи наші, змито кров народу мого, яку пани лили ріками впродовж десятиліть, а то й століть цілих. І те, що писав я під Боровицею, теж змито тепер панською кров’ю. Всіх можних, яких не побито, відішлю в дарунок ханові Іслам — Гірею, коронних гетьманів з їхнім військом розіб’ю так само, як розбив гетьманського сина, і хто попаде мені до рук, теж помандрує до Криму. Тим Чорним шляхом, яким ішов у ясир мій народ. Потоцького не лякаюся, бо й нікого не лякаюся. Азалі 60виграв він бодай одну велику битву? Азаж 61проблисла в ньому бодай іскра здорового глузду? Шкода говорити!
Весь народ піднімається до мене. Йдуть з усієї України та й ще йтимуть. Посилав універсали з Січі, тепер хочу скласти універсал з Чигирина. Хай знають про мою перемогу, про те, що я знов у своєму Чигирині, і хай ідуть до мене під Корсунь і туди, де стану. Напиши, що йдемо з вірою в Бога, у свою зброю і добре діло. Неба не прагнемо, пекла не лякаємось. Стаємо за поламаніє прав і вольностей своїх і кличемо всіх стати, бо ридання України голосами небо пробиває, прохаючи помсти. Ми народили дітей, вони повірили нам і прийшли на сей світ. І що ж вони тут знайшли, що побачили? Нам треба хоч вмерти, а заслужити, віднайти їхню довіру. Напиши, як розбили Шемберка і молодого Потоцького, а тепер розіб’ємо і Потоцького старого. Коли б’єш собаку, то чому б не вдарити й хазяїна?
Виговський слухав — і хоч би тобі муркнув. Це не козацькі норови, коли кожне твоє слово мов на списи піднімають. Видно, добре пом’яло життя пана Йвана, коли він виказує таку abrenuntiatio 62. Але я не мав наміру щадити його. Перша розмова — перша й наука. Коли й поставлю його на місце Самійлове, то хай завжди пам’ятає, де гетьман, а де він сам бути має.
— Знаю, що довго крутився ти між шляхтою, пане Виговський, і сам у шляхетство вуса вмочив, то й слухай, що я тобі скажу. Ця шляхта не тільки хліб наш і сало наше їла, але живилася коло нас достатньо нашою мовою, перетягла з неї до себе багато слів, і наш одяжний посполюдний споряд, і наші пісні. За це не лаємо її, а шануємо, бо засвідчила розум, якого не мають наші писарі. Поглянь — но, скільки тих скрибентів маємо: писарі військові, полкові, сотенні, при отаманах, гродські, волосні, писарі й писарчуки, писаренята, підписки. Народ говорить одною мовою — гнучкою, багатою, рясною і барвистою, а пишуть якоюсь мішаниною, кострубатими словами, не знати звідки й узятими. Та ще й для писання такого доводиться тримати цілу орду скрибентів з покорченими душами і вивернутими мізками. Подумати лиш, що й я стільки років був таким покорченим, носив тягар навмисності На душі, і не вірилося, що зможу колись скинути той тягар, визволитися від нього.
— Над гетьманами не тяжіє ніщо, — подав нарешті голос Виговський.