Я, Богдан

Підскочивши до панських повозів, вельми дивувалися, що пани так догідно їздять, зазирали в карети отвористі, розхитували на високих ресорах мальовані коляси, сміялися:

— Ану ж, Гараську, залізь на оте сідало, чи бач, яке штуцерне!

— Та воно ж таке хистке, що, горілки не пивши, й не всидиш!

Потоцькогр приведено до мене. Був одурілий не так від ударів шаблею, як од розгрому, дивився на мене тупо, але мовчав. Мовчав і я.

— А що, пане гетьмане, чи пустити його, чи дати йому, по гамалику? — спитав котрийсь із козаків.

— Відведіть його до Тугай — бея. Калиновського теж, і Сенявського, та й усіх ясновельможних.

Гей, пане Потоцький, пане Потоцький!
Глянь — обернися, стань — задивися і скинь з серця бути,
Наверни ока — котрий з Потока. Ідеш до Славути —
Невинні душі береш за уші, вольность одеймуеш.
Гей, поражайся, не запаяйся, — бо ти рейментаруєш.
Сам булавою в сім руськім краю, як сам хочеш, керуєш.
Май Бога в серці, не лий у легці шляхетської крові,
Бо світ чорнієть, правда нищієть, а все ку твоїй волі.
Гей, каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам чола
Єще пам’ятати і поглядати на заднії кола.
Жони і діти де ся мають подіти наші на потім.
Гди нас молодці тиї, запорожці, набав’ять клопотом?
Глянь — обернися, стань — задивися, що діється з нами,
Поручниками і ротмістрами, польськими синами.
Глянь — обернися, стань — задивися, видиш людей много.
Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш — бо то в руках Бога.
Бо то єсть здавна заслуга славна запорозького люду.

Будь я розбитий отак Потоцьким, то сконав би на палі і співали б кобзарі по всій Україні про моє мучеництво. Мені ж самому звіряча мстивість, така люба панському серцю, невластива була і огидна. Не мстився на Шемберку, не хотів цього робити й з гетьманом коронним. Попервах мірився навіть одпустити його на всі чотири вітри. Хай знає козацьке благородство, коли сам до нього не доріс, та й не доросте ніколи! Та треба було платити ханові, а ще: рятував цією неволею пана краківського від сорому. Бо яка ж ганьба йому, коли б відпустив його. Без війська, без асистенції69, розбитий, одурілий од пиятики, озлоблений, лихий.

Міг я дозволити собі великодушність, бо ніби згори відав про свої перемоги. Мав велике передчуття своєї фортуни і сміливо йшов навстріч загрозі, і ніхто з ворогів цього не зауважив і не стривожився. Трактували мене з дня втечі на Січ дрібним бунтівником, не змінили сеї думки й після того, як рушив я з Січі, в невитлумачальному заціпенінні ждали, поки розбив я молодого Потоцького на Жовтих Водах, а тоді й старий Потоцький так само безвільно стояв і ждав мого удару, як віл обуха. Дивне засліплення чи, може, зарозумілість шляхетська і задавнена зневага до козацтва призвели можновладців до ганебних і страхітливих поразок. Вважали, що тільки в шляхетській крові мужність, фантазія і високі зльоти розуму, а в хлопській самі лінощц тяжкість та горілка, розбавлена шинкарями водою. І якою ж ціною мали платити за ту зневагу, оплакуючи цвіт свого вояцтва, полеглий на Жовтих Водах і під Корсунем, гірко мовлячи: «Річ Посполита лежала в поросі й крові коло ніг козака».

Гей, обізветься пан Хмельницький
Отаман — батько Чигиринський:
«Гей, друзі—молодці,
Браття козаки — запорожці!
Добре знайте, барзо гадайте,
Од села Ситників до города Корсуня
Шлях канавою перекопайте,
Потоцького впіймайте,
Мені в руки подайте!
Гей, Потоцький, Потоцький,
Маєш собі розум жіноцький!
Не годишся ж ти воювати!
Лучче ж тебе до пана Хмельницького віддати
Сирої кобилини жувати
Або житньої саламахи бузиновим молоком запивати!»

Мав я лиш одну втрату під Корсунем, може, й найтяжчу для мене, бо не знайдено і не впіймано мого запеклого ворога Чаплинського. Чи він був з військом, чи й не було його, та тільки ні серед мертвих, ні серед живих не змогли відшукати меткого підстаростки, хоч я пустив на те діло ще меткішого свого Іванця Брюховецького, звелівши йому процідити всі ліси й байраки, розкопати навіть вовчі та барсучі нори, шукати на землі й під землею, на воді й під водою. Іванець не повертався, і Чаплинського не було. Вже я знав: і не буде. У Іванця порожні руки, тому й не квапиться до мене, щоб не скуштувати мого гетьманського гніву.

⁶⁹ Тут: належного супроводу, почту.