— До кого велиш укласти такі послання?
— Найперше до православного царя московського, тоді до султана турецького, його королівській мосці Владиславу, князю семиградському Ракоці, господарю молдавському, може й королям шведському, французькому та англійському, не знаю, чи й Венеції треба одразу, папі римському й згодом можна, коли про віру писатимемо, бо ще по землі ходимо по коліна в крові, до неба й голову неспромога піднести.
Тут з’явився Демко. Доволі розшарпаний і вимучений, таким його ніколи не бачив.
— Дозволь, гетьмане?
— Чи ти не за Потоцьким ганявся? — посміявся я. — Так він уже давно в ликах. Чи, може, з ведмедівською попівною71 зчепився та насилу вирвався?
— Та шукав же той проклятущий бочонок! — почухав спітнілу чуприну Демко.
— Знайшов?
— Знайшов тут двох козаків.
— З бочонком?
— Та ніби й з бочонком, ніби й без бочонка. Дозволь впустити їх сюди, гетьмане.
— Хай увійдуть. А то я все полковників самих слухаю та ось писаря. А козаки до свого гетьмана й пробитися не можуть.
Увійшли два козарлюги, вогник над свічкою злякано застрибав, похилився, я прихистив його долонею, глянув на них прихильно.
— То й що, панове — молодці?
Вони стояли, поштовхуючи плечем один одного, прокашлювалися, ніяк не могли. вирішити, хто ж має казати.
— Зветеся як? — поспитав я.
— Я — то й Кирило ніби, — сказав один, — з Гончарів.
— Батько горшки ліпив, а ти товчеш?
— Та коли вони під ноги попадають, та ще чужі, то що ж, пане гетьмане!
— А я Василь Замриборщенко! — товстим басюрою повідомив другий.
— Та вже кажіть панові гетьманові, що знаєте! — прошепотів їм Демко.
— Ну, то ми ото з Кирилом, та ще там з хлопцями… — почав Замриборщенко.
— П’ятеро нас було, — додав Гончар, — воно ми ліку й не вели, бо не було на те потреби, а вже, туді, як стали коло того пана, туді, так і вийшло, бо вже не обійдешся, туді…
— На пана й не напоткнулися б, бо чалапкався в шувари, то й хай би собі чалапкався. Так дуже ж був товстий, — перехопив мову Василь. — Таке як кабанюра саляний вибарложується тобі. Ну, то ми його попідбіччю — штрик! А він не в скоки, а репетувати. Лайдаки, мовляв, гультяйство і хто там ми ще. Не встану, каже, хочу тут умерти і душу свою заповідаю своєму, значить, панському Богу. Ну, ми тоді переморгнулися та забігли ззаду та спереду, двоє за руки, двоє за ноги, а п’ятий з тилу за чуприну. Так і вийшло, що нас п’ятеро. Ну, ото цурпелимо пана, щоб татарам його здати чи там якій бенері, а пан репетує;, «Лайдаки, чуприну мені пошкодите!» — «Та чи тобі, сучий сину, кажемо, в чуприні весь гонор!»
А тут пан осавул гетьманський. Як побачив нас за такою роботою, та як тупне ногою. Мовляв, кидайте свого такого — сякого пана та йдіть за мною! І ото одним пальцем нам мель — мель — мовляв, за мною йдіть, а другий собі на уста, щоб і пари з уст. Та нам що! Приводить до якогось воза, всього в залізі, а потрощеного. З гармати, видно, в нього пальнули добряче. На возі й добра ніякого, один бочонок.
— Та й не бочонок, а барило, туді! — перебив Кирило.
— Таки добряче барило. Залізними обручами так общпуговане, що й саме ніби залізне. Пан осавул і каже: беріть. Ми за барило — еге! А його й не зрушиш. Наче чорти його до воза припнули. Ми й так, ми й сяк, а пан осавул нагаєм нас по спинах! Мовляв, пана нести вміли, а цього не зметикуєте!
— Це ти вже нагая пускаєш? — поглянув я на Демка.
Демко промовчав, але вмовкли й козаки.
— Ну! — підігнав я їх.
— То ми вже після того нагая здобулися якось. Та те барило покотом.
— Куди ж ви його котили?
— Чорти ж його маму знають! — сказав Кирило. — Десь, туді, пан осавул хотів його сховати, коли, туді, нагодився пан осавул генеральний.
Нарешті й мені стало роз’яснюватись в голові.
— Іванець? — спитав я Демка.
— Так.
— Де він?
— Боявся тебе гнівити.
— Де?
— Тут недалеко.
— В бочонку що?
— Те, що шукали.
— Веди його сюди!
Іванець довго й не барився. Вскочив до намету, упав мені до ніг, мукав:
— Пане гетьмане, пане геть…
— Ану, хлопці, — звелів я, — притримайте пана осавула за руки та ноги, а вже за чуприну я його сам притримаю. Демку, де той нагай? Та принеси попону з мого коня!
71 Про ведмедівську попівну була приказка: хоробрий, як ведмедівська попівна. Приказка, ж пішла з жартівливої пісеньки отакої:
Ведмедівська попівна
Горос учинила:
Сімсот турок — яничар
З коней повалила.
Горос — тут означає «перемога».