Зате я не витримав і дав волю своєму гніву.
— Бачите сі книги? В них Боже слово. А слово те: не убий! Не убий безоружного, не відбери життя в сіромахи, в старого й немічного, в удовиці, в дитяти, не зобидь безсилого, не надругайся над беззахисністю. А ви? Чи ви воїни, а чи зарізяки — вишневеччики? Ллєте кров, як воду, вбиваєте нещасних, ще й радуєтесь!
Вони мовчали. Задкували од мене. Ховали очі. Ховали руки. Дехто аж за спину. Хтось зітхнув, хтось спробував виправдатись: «Та хіба ми що? Пан сотник велів і гнав, а ми й не дуже! Там, може, половина ще й живі… Хто ховався, то ми й не чіпали…»
Я схаменувся. На кого кричу? Тих, що різали, ніколи не побачиш. Винних немає. Прости їх, грішних, самі не відають, що творять. То було божевілля, наслання, скаламучення душ. Тепер вони самі шкодують, але ні признатися, ні покаятися не можуть. Якби вміли плакати, то поплакали б над невинно убієнними, але сльози свої вони вже давно вилили, бо мали досить власного горя.
Тоді я мовив спокійно, бо отець Федір і далі мовчав:
— Підіть в отой гай калиновий, де був скоєний злочин, знайдіть усіх уцілілих, перев’яжіть їхні рани, нагодуйте, й зодягніть, і проведіть аж до краю землі нашої! І щоб волос не впав з їхніх голів! Повеління гетьманське, чуєте?
— Чуємо, батьку!
І посунули юрмою від мене, зраділі, погукуючи:
— Хіба ж то ми?
— Казав же я сотникові!
— Та вже тепер воно гаразд буде.
— Еге ж. Чи за три дні хто й живий?
— Хто хоче жити, то живий буде.
— А м їм гукнемо: «Гей, жиди! Які живі, то вставайте! Пан гетьман Хміль звелів не лякатися і воскресати. А ми вас одпровадимо аж до панів шляхти!»
— Та й відпровадимо, хай собі йдуть. За саму Віслу!
— Теж живі душі.
А я дивився не на них і не вслід їм, а на отця Федора, дивуючись, чом же він мовчав і нічого не сказав. Чи й він, як дух Самійлів, тільки й знав, що слова з давніх книг: «Є вітри, які створені для відомщення, і в ярості своїй посилають удари свої»?
— Коня! — звелів я і погнав до замку.
Кривоносові, видати, вже сказано про мене, бо вийшов зустрічати до замкової брами, стояв серед розвалищ, серед неприбраних трупів ворожих і непохованих своїх, позаду підпирали його козаки корсунські дужі, високі, як дуби, молоді й гнучкі, а сам був маслакуватий, грубий, з обличчям, посинілим од безсоння, світив на мене вогненним своїм вусом, цілився носом своїм кривим, поблимкував зеленими очима. Вперше побачив я його таким, бо досі знав то в бесіді розважливій, то в ділі молодецькім, де більше брав розумом, ніж спритом. З — під Корсуня кинувся на Переяслав, щоб перепинити дорогу Вишневецькому, а коли той ударився аж за Київ, щоб перескочити на Поділля, захищати свої маєтки, Кривоніс теж переправився через Дніпро і пішов напереріз Яремі. Узяв Нестерів, Ладижин, Бершадь, Верховну, Олександрівну, тепер одбив у князя Януша Четвертинського Тульчин і ось бенкетує з своїм козацтвом, святкує вікторію.
— Шана, гетьмане! — здалеку гукнув Кривоніс.
Мені помогли зсісти з коня, Максим наблизився шанобливо, мовби аж несміливо. Я обійняв його за плечі.
— Приймеш у гостину, Максиме?
— Та кого ж мені й приймати, батьку ти наш! Вже й не в курені або в корчмі тебе повітаємо, а в князівськім палацику!
— Гай — гай! — засміявся я. — Дорогі вина з коряка цідимо, на сріблі, на злоті козацький куліш їмо, братгя — молодці!
— Та що! — показуючи дорогу, мовив Кривоніс. — Ще наша козацька доля не пропала. Раді повітати тебе, батьку. Де хочеш — у покоях чи в князівській альтані?
— Де скажеш, полковнику.
А вже сіли в альтані, і люльки запалено, полилася горілка, загуділи голоси, заклекотіло, загорілося, і вже мені здавалося, що я — весь вогонь, і все, що з вогню, було миле моєму серцю: тютюн у люльці, горілка в чарці, хліб на столі, найперше ж оці люди у відблисках пожеж визвольних і їхній полковник з вусом вогнистим, з душею ще вогнистішою. Пани про нього зі злістю казали, що має дябла в носі!
— Як же взяв такий замок? — поспитав я Максима.
— А як? Обклав так щільно, що й вуж не виповзе, а тоді вдарив з гуляй — городин. Пани й запросили екскузи74. То ми з ними мирно. Трохи поскубли, а так — нічого. Та що панам? У них і ті гріхи відпускаються, що зосталися позаду, і ті, що йдуть попереду. Не так, як у нас, що чортяка кожне твоє слово на воловій шкурі записує. Оце ж і тобі, гетьмане, вже сорока на хвості щось принесла, аж ти прискакав з — під Білої Церкви розправу чинити. Хто воно такий меткий?
74 Тут: пробачення (від лат. Excusatio).