Я вже з своєї далекої далечі бачив світлість, а йому й зблизька очі полудою вкрило!
Комісари прибули до Луцька і засіли там, бо довкола все горіло. Кисіль прислав мені облесного листа: «Мосціпане Старший Війська Речі Посполитої Запорозького, здавна мені милий пане і приятелю! Вітчизна всім є одна, в якій родимося, вольностей наших заживаємо, і не маєш, власне, в усьому світі іншої держави і другої подібної ойчизні нашій у вольностях і свободах. Для того звикли всі одностайно тої матки нашої ойчизни корони польської цілість зберігати, і хоч бувають різні болі, як і повсюди на світі, однак розум підказує: легше домовитися в панстві вольнім, що в кого з нас болить, ніж утратити ту вітчизну нашу, бо другої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві. Скрізь неволя, сама тільки корона польська вольностями славиться».
Ох, любив удавати миротворця пан Адам Мефодій Кисіль! Навіть герб собі вигадав відповідний: білий намет у червоному полі — єдиний такий герб у шляхетській геральдиці. Мовляв, білий, як голуб, миротворець посеред кривавих піль війни. Коли року 1642–го у львівській друкарні Михайла Сльозки виготовлено багатоілюстровану з виливними прикрасами «Тріодь цвітну», то Кисіль, домігшись (не задарма!) присвята собі в кількох примірниках, вмостив зверх титулу свій герб: мовляв, хоч я й пан вельможний, але несу галузку оливини, а не меч.
Я відписав Киселю доволі прихильно, посланцям же сказав про пана сенатора: тут до козаків прималюється, а у Варшаві заходився проти них. Та й з чим їде до нас? Щоб козаки повернули бранців і гармати, порвали союз з татарами на всі часи і, щойно буде нагода, пішли проти них, голови зачинщиків видали, відновили узи вірності і тішитися свободою коли не з комісії кумейківської (себто понищення наших вольностей після погрому Павлюка Потоцьким), то найвище — з куруківської (ординація Конецпольського, видана козакам після поразки Жмайла над озером Куруковим 1625 року, яка обмежувала козацький реєстр до шести тисяч).
Комісари рушили з своїм полком під Старокостянтинів, та по дорозі почули, що козаки захопили Острог — ще одну неприступну фортецю. Кисіль написав мені, щоб відступили від Острога, бо ж він іде з миром. Я відповів, що Кривоніс пішов під Острог теж не з війною, а за борошном76. Коли ж пан сенатор хоче впевнити нас, що йде з миром, то хай дасть закладників, тоді ми відійдемо з Острога в спокої. Кисіль дав трьох людей з двораків Оссолінського: коморника чернігівського Верещаку, Сосницького і Братковського та ще п’ятьох гербованих товаришів з корогви свого брата, новогрудського хорунжого Миколая Киселя: Малинського, Трипільського, Грачевського, Красовського і Тренбінського. Та коли козаки стали відходити від Острога, на них зненацька наскочив стражник польний — коронний вишневеччик Ян Сокол і спробував ударити далебі не по — соколиному. Кривоніс, вважаючи, що то підступність пана Киселя, звелів утяти голови п’ятьом закладникам з корогви його брата, Верещаку, Сосницького і Братковеького поставив дивитися на все те і ждати своєї черги. Все ж тих трьох помилував, тільки розсадив й зосібно під тверду сторожу, а вночі звелів припровадити до себе Верещаку і мав з ним розмову в чотири ока таку страшну, що вже й по смерті Максимовій кілька літ той Верещака справно і вірно служив козацькій справі, сидячи при королівській канцелярії у Варшаві — відав я про все, що діялося в столиці, ніби сам там пробував.
Може, ота моя вперта повільність ішла від страху втратити найдорожчих людей, товаришів своїх найвірніших, справжніх лицарів запеки, яких і вогонь не пече, і вода не бере? І, може, іноді лютився я на Максима за його безум і нерозважливість, передчуваючи його близьку загибель? Хто зі мною, той переходить у вічність Не з милості моєї, а з веління самої історії і долі. Зайвих десять літ життя не наближають чоловіка до вічності: вона не вимірюється часом і судилася тим, кого не можна скорити ні залізом, ні золотом.
Та все ж як страшно було втрачати лицарів, які, може, перевищували й мене самого? Чи міг я знати, що Кривоніс не доживе й до кінця сього великого і звитяжного року нашої історії — 1648–го? Чи бачив смерть великого самоборця Ганжі на пилявцівському полі не від меча супротивника, бо не було такого меча на світі, а від безглуздої сліпої кулі? Чому доля така немилосердна до цвіту нації, до її найбільших надій, до її слави?
76 Тут: за харчами.