Коли підніметься весь народ, його не здолає ніяка сила. Не здолає і не підступиться зовні. Зате може підточити зсередини. Як шашіль, наосліп, уперто, невідступно. Ця зла сила — жадоба, заздрісність, юрность78. Мав я зіткнутися з цим під Пилявцями, а далі — ще більше.
Тим часом же військо моє гуло, мов бджоли до весни. Кинулися на табір безпанський, остовпіли від багатств, що лежали в багні, взялися до здобичі, починався судний день. Тиснява, драча, гук, сміх, розгарш79.
— Отеє пани!
— І плюдри зоставили!
— Так темно ж було надягати!
— Сказали б, то ми й присвітили б шаблями в очі!
— Вони й самі хваляться, мовляв, що пан, то й шабля.
— А в нас що козак, то й воля. А волі ніякою шаблею не утнеш.
— Коли кого пан налякає, то послі й торба спать не дасть.
— От і розторгувалися пани на нашій землі. А тепер ми їхнє срібло — злото подуванимо.
— Та тут більше награбованого, ніж нажитого.
— Хапали в хапиці, хапиця Ж по пиці!
— Як набулося, так ізбулося!
— Протряслися ж пани! Пострибали, як рись — коза80!
— Хай би їх чорт на глибоке не носив, то й не втопились би.
— Як біг біглець та витріщив кінець!
— Не жалуй вухналя, бо підкову згубиш!
— Скидай, хлопці, кожухи та зодягайся в шуби панські!
— Тю на тебе! Чи воно не однаково тепло?
— Тепло то воно тепло, та тільки в кожусі — свобода, а в шубі — прислужництво.
— Не саму ж саламаху та щуку — рибаху козацтву вживати!
На радощах безтямних од тої здобичі, що тисячокротно перевищувала корсунську, співано й пісню про мене, щойно складену:
Однак, здається, та пісня й не пішла далі поля пилявцівського, бо вже там обачливіші затягували й іншої:
Та чи ж багато було обачливих? Старшина козацька й собі кинулася на здобич велику в скарбах і фантах81, кожен тягнув до себе, рвав у іншого з рук, ще й прибігали до гетьмана, щоб розбороняв і встановлював справедливість. Генеральний мій обозний Чарнота, щоб придобритися до гетьмана і утвердитися другим чоловіком у війську, взявся відбивати майно буцімто для мене, а тоді справді позвозив до мого намету безліч бочок з сріблом і золотом, скринь з шатами і тканинами, позганяв більше сотні коней породистих турецьких, а непородні тисячами блукали по таборі, марно Шукаючи бодай травинку.
— Що се? — поспитав я Чарноту.
— Відправимо до Чигирина, може, сам гетьманич і допровадив би, щоб сховати дишкретно.
— Ага. Щоб знов казали, що Хмельницький закопує в землю скарби? Бачиш, який у мене намет, який мій одяг і їжа яка? Чи треба мені сього! Аби лиш ранкори82 супроти гетьмана викликати!
— Та коли ж Бог дав так много всього, то гріх і не поживитися! — засміявся Чарнота. — Коли сам не хочеш, то я поховаю. Пригодиться в нашій потребі великій.
Виговський, що єдиний, здається, з моїх старшин не погрів рук коло здобичі, зауважив без своєї звичної обережності:
— Замість свободи здобули в шляхти тільки майно.
— Хто що має, те й втрачає, — відповів я пану писарю генеральному, — а чи тобі, пане Йване, шкода багатств братії своєї?
— Смішно мені, гетьмане, дивитися, як хлопство з татарами на срібних тарелях конину в’ялену їсть.
— Хіба не однаковий рот — у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кождому?
Виговський зітхнув.
— Лякає мене, гетьмане, як би пилявцівські донативи83 не зашкодили в нашій справі великій. Бо коли коштовності мішками стануть продаватися за безцінь, то чи ж не станеться того й з життям людським!
— А коли воно цінувалося дорожче?
— Та й до звичайного розоріння призвести все це може. Вже сьогодні віл, за якого гданські купці давали 20 золотих, іде за чотири або м за два, за барана дають лиш шістнадцять грошів, а за вепра тільки чотирнадцять, тоді як кварта горілки йде за двадцять.
— Гей, пане писарю, не лякайся демонів золота! Звідки ж візьмуться чоботи, свищ, барабани, хоругви, самопали й гармати, коли бракуватиме золота?
— Хто ж стане дбати про хліб і м’ясо при такім знеціненні?
Уряд, який візьметься нагодувати народ, неминуче змушений буде визнати своє безсилля. Народ сам себе годує, тут не поможуть йому ні царі, ні Боги. Уряд уміє їсти тільки сам, а не годувати інших. Я ж повинен годувати військо, тому беру в народу те, що мені потрібно. Потреби ж сі бувають неоднакові. Одна влада гнобить народ, інша хоче його визволити. Одна живе несправедливістю, як хлібом щоденним, інша виборює справедливість для всіх золото теж може дати справедливість, коли воно всім приступне.