Чому ж те, що ми народжуєм, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, — ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості.
Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя…
— Поклич пана Тетерю, — сказав я Виговському втомлено.
Може, хоч цей не буде отим хробаком! Бо й не схожий нічим на виговських і немиричів, високий, вродливий, брови врозліт, як у мене, очі ясні, постава горда. Кинувся до мене, ледве стримуючи схлип:
— Батьку!
І я пустив сльозу, обіймаючи свого хрещеника, якого вже давно не бачив.
— Де ж це ти обрітався, любий хрещенику мій!
— Дивився, як казав колись ще Горацій, quid velit et possit rerum concordia discors88, — мовив Тетеря.
— Хвала, хрещенику, — всадовлюючи його до столу і наливаючи доброго сікеру89 козацького, мовив я. — Не марнував часу, вхопив дещо з сього світу, скупого й неподільчивого. Стратив тебе з ока давно вже, тепер тішуся, що здоров єси, та ще й у добрих гуморах, як бачу.
Тетеря похвалив сікер (і це мені вельми припало до смаку, бо не прималювався мерщій до гетьмана), розгладив вуса свого молодого, але досить густого й пещеного, став розповідати про свої літа навчань і мандрів великих, що навіть я міг би позаздрити, аби був молодший. Навчався в Мінську в уніата Суші, який згодом став холмським біскупом. Учився добре, бо мав міцну пам’ять, а вже ж од отців—єзуїтів ведеться, мовляв, знаю стільки, скільки пам’ятаю. Пан гетьман мав науку в єзуїтів, то знає, як се вони притискують у пам’яті, прагнучи всіх своїх виучеників зробити, може, й філософами.
— З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі «Держави», філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом.
Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром.
— Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я.
— Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству.
— Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних?