— Що ж у тім лихого? А Хіба хлоп польський не шукав захисту в наших степах, рятуючись од здирства своїх панів! мабуть же, чув ти «Лямент хлопський»:
Що ж то за життя, коли на кожних 6–7 хлопів припадав сторож з карабелею коло паса! І кожен десятий — шляхтич! Камінь на шиї народу! Ото й утікали всі до лясу, та й у наші степи.
Занурювався польський хлоп у степи, в чужий люд, змінював ім’я і міняв віру, присвоював мову нашу, збагачував народ руський вшистек. Не проповіді Скарги і не вірші Кохановського вже слухали вони, чарувала їх пісня наша, лагідність душі, вишневий цвіт і небо вишневе. Що ж у тім лихого? Магнати українські, всі оті збаразькі, острозькі, четвертинські тягнули на захід, хлоп польський на схід; там скупчувалося панство, тут — хлопство. Тепер ідемо купно за свободу проти захланної шляхти і вже не питаємо, як вона зветься.
— Хто ж будете самі, гетьмане? Хіба в твоїм війську не ділять козаків од посполитих і хіба не навертають твої полковники посполитих до плуга, мов скотину безсловесну? Козаки, може, ще й гірші за нашу шляхту. Заволоділи Україною, як мамелюки Єгиптом, і правлять нею з шаблею і нагаєм у руці. У нас паном може бути тільки католик або уніат, а у вас — козак. То й шо? Рівними люди можуть бути тільки у вірі. Піднімися, гетьмане, за віру, тоді підуть за тобою всі і станеш ти непереможний. А так — один іде, а другий жде.
— Хіба ж я не за віру?
— З чого це видно? Обминаєш Київ. Досі не вклонився його святиням. Тупцюєш довкола безіменних містечок. Львова не зачепив. Пожалів єзуїтів. Хіба від народу що приховаєш? Ми вбиті за віру — чи ти захистив нас?
— Ти несправедливий щодо козаків.
— Мертві завжди справедливі, гетьмане.
Так я пішов од Львова з великим сум’яттям у душі. Ніхто не помітить того. Лічитимуть, на скільки тисяч дарунків дано Хмельницькому, а на скільки Кривоносові92.
До цього опису можна б додати ще зойк душі купецької (із записок львівського купця Андрія Чеховича): «Велика ціна окупу, важезна брила золота, але ще більша пащека лакомства поганського. Страхітливіший шлунок, аніж у страуса, пожадливіше пожираючий вогонь хтивості й невситимої жадоби, аніж у саламандри, яка вогнем харчується. Що ж чинити з таким смоком? Як наситити таку отхлань!»
Може, були ми й захланні, жадібні тоді. Та як же нам стачило б того тягаря незносного? Чи це може оплатитися і окупитися?
Даси коневі полови, буде робити поволі.
Скажуть: многі вмирали і не мали нічого, а ти послав сина в Чигирин з кількома десятками возів, повних багатства. А я скажу: часом умерти простіше і легше, ніж жити.
Мої невиграні битви. Про виграні відомо все. Хто любив завжди ставити своє військо так, щоб ударити на дві або й на три сторони. Хто розбивав ворога на поході, не даючи скупчити сили. Хто спритно використовував засідки. Хто грав місцевістю, спихаючи неприятеля в суточки. Хто вміло й навмисно провокував амбіції людські, і тоді всі в його війську рвалися наввипередки. Хто прославився тим, що не полишав на полі бою жодного пораненого, тому йому вірили, як рідному батьку. Хто мав щастя битви найпершої, і вже тоді перемоги самі йшли йому до рук. Хто вмів налякати ворога, обдурити, запаморочити голову, вдати з себе простака або ж приголомшити навальністю і пихою.
Перед битвами невиграними безрадно розводять руками. Надто коли сили геть не рівні, коли перевага одної з сторін приголомшлива, коли полководцеві перемога сама йшла до рук, а він одвернувся і відступив, так ніби подіяла на нього якась незнана вища воля.
Ніхто ніколи не збагне, чому я не став брати Львова, ще незбагненнішим буде моє стояння під Замостям.
Я рушив на Замостя з — під Львова, отримавши викуп з міста в грошах і цінних набутках всіляких, щоб мати змогу відпустити орду, бо заносилося вже на близьку зиму і прогодувати стільки коней несила.
На Замостя посунув я військо своє величезне, йдучи слідом Вишневецького, який там засів, і аби ближче стати до Варшави, створюючи потрібну мені опресію93 на шляхту при елекцїї короля. Обіцяв Кривоносові, що віддам йому запеклого ворога його Ярему, а сам десь у глибині душі відчував мало не таку саму розбентеженість, як і тоді, коли йшов до Львова. Був я десятилітнім хлопцем, коли помер. господар і будівник Замостя великий канцлер і гетьман Ян Замойський. Король Стефан Баторій любиш казати: «Я паную над людом, а Бог — над сумлінням». Гетьман Замойський, мабуть, панував і над сумлінням самого Баторія.
92 В «Хроніці міста Львова» перелічено все до нитки:
«1. Видано окупу, який дістався татарам, в готівці — 16 тисяч золотих, в товарах 136 тисяч, в блаватах — 91 тисяча, в полотнах 11 тисяч, в шатах різних — 4,3 тис., в хутрах — 4,8 тис., в перці — 800 золотих, в сап’яні — 3 тис., в сріблі — 57,5 тис., в золоті — 3,7 тис., в кожухах і опанчах — 60 золотих.
2. Хмельницькому на його особу талярів — 100, червоних золотих — 307, сережки діамантові — 1,5 тис., ланцюг золотий вагою в 60 дукатів — 360, хрестик рубіновий — 150, ферезія соболина — 2 тис., дорогі шкури й шовки — 5,8 тис., юхтові шори на коней — 300, пас саквовий — 90.
3. Гловацькому — 100 талярів, два паси — 150, рубінові сережки — 150, червоних золотих — 90, шабель дві срібно — золотисті — 180, чекан срібний — 36, буздиган срібно — золотистий — 65.
4. Різним, як — то: татаринові Паріс — азі в готовизні й коштовностях — 990 золотих; татаринові Радолі — 300; татаринові Рахманові — 600; двом татаринам дали комісари 200 дукатів; полковнику Марноті — 510; Кривоносові — талярів 100; трьом осавулам — 230; писарям — 390; хорунжим — 300; Захаркові Козакові, що зостався з залогою, — 230; попові, Якого Хмельницький найпершого до міста прислав, — 280».
93 Натиск.